СИСТЕМА І СТРУКТУРА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ
Розвиток української юридичної науки в пострадянський період (1991-2009 роки), на відміну від неоднозначною правотворчій і правозастосовчій діяльності учасників політико-правових процесів в цей же час, ознаменувалося серйозними теоретико-методологічними напрацюваннями. Перш за все, мова йде про успіхи дослідження вітчизняними вченими фундаментальних проблем конституціоналізму і загальної теорії конституційного права. Зокрема, на сьогодні українські вчені-правознавці сформували цікаві концепції, що стосуються конституціоналізму та шляхів його подальшого розвитку; предмета, методу і принципів конституційного права; функцій конституційного права України; джерел відповідної галузі права та їх системи; конституційно-правових відносин та юридичної відповідальності їх учасників; функцій і принципів організації Української держави; парламентаризму і т.д.
Багато із запропонованих на сьогодні українськими правознавцями концепцій заслуговують увагу, перш за все, в силу своєї новизни, подолання стереотипів юридичного позитивізму радянського періоду і, поза всяким сумнівом, будуть корисні не тільки для української, але й для всієї пострадянської конституційно-правової науки. До того ж, традиції фундаментальних правових досліджень, на наше переконання, обумовлюють вагомість зазначених концепцій і для забезпечення загальноєвропейських конституційних процесів.
Разом з тим, слід визнати, що українська конституційно-правова наука не має універсальних і абсолютних рішень для всіх традиційних і нових проблем правової реальності. Наука конституційного права в Україні - це, перш за все, динамічна, швидко розвивається галузь юридичної науки. Джерелом її постійного рух є, в першу чергу, відкрита дискусія щодо проблемних питань, виникають у міру вдосконалення вітчизняного конституціоналізму.
Продовжуючи позначені тенденції розвитку конституційно-правової науки в Україні, хотілося б звернути увагу на проблему формування концепції багаторівневої системи національного конституційного права на сучасному етапі, а також розкрити її сутність і зміст. При цьому, слід зазначити важливість відповідної концепції не тільки для юридичної науки, але і конституційної правотворчої і правозастосовчої діяльності. Адже розуміння внутрішньої архітектоніки системи конституційного права України дає ключ до розуміння й систематизації багатьох явищ і категорій конституційно-правової дійсності.
Як відомо, на початку XXI століття українські правознавці конструктивно переосмислили положення радянської юридичної науки про систему конституційного права та запропонували конкурентоспроможні визначення цієї категорії. Наприклад, визначення сутності і змісту системи конституційного права запропоноване в свій час Ю.Н. Тодика виглядає більш виграшним [1], ніж подібні положення, обгрунтовані російськими вченими-конституціоналістами Є.І. Козлової і О.Е. Кутафіним [2]. Втім, згадані визначення продовжували залишатися здебільшого модернізаціями, іноді лише стилістичними, положень радянської державно-правової науки.
Разом з тим, і нині, в XXI ст. українські вчені-конституціоналісти продовжують дотримуватися більшої частиною позитивістської і неопозитивистской методології при детермінації категорії В«система конституційного праваВ». Зокрема, в ряді сучасних підручників і навчальних посібників з конституційного права України система цієї області права визначається як В«її внутрішня побудова, яке характеризується єдністю і взаємодією елементів цієї системи, до яких належать конституційно-правові норми і конституційно-правові інститути В» [3]. Схожої точки зору на сьогодні дотримуються й інші українські правознавці [4].
Підстава досліджень теоретичних основ багатоаспектної системи конституційного права України було розпочато нами також з узагальнення існуючих на той час визначень відповідної юридичної категорії [5] і досліджень проблем впливу поділу права на приватне і публічне на систему сучасного конституційного права [6]. Основним результатом зазначених наукових розробок станом на 2000-2002 роки стало модернізоване визначення поняття системи конституційного права України та гіпотеза про виявлення в ній таких первинних складових елементів права як приватне і публічне право.
Ці результати наукових досліджень також можна віднести до модернізаціям усталених поглядів на категорію В«система конституційного праваВ». Втім, іншими вони і не могли бути, оскільки їх результати обумовлювалися позитивістської і неопозитивистской методологією, яка до початку XXI ст. залишалася фактично безальтернативною в українській юридичній науці. Але, вже з початку цього століття, українські правознавці перестали задовольнятися застарілої методологією дослідження для пізнання юридичної природи сучасних явищ конституційного буття, включаючи систему конституційного права України.
Грунтовне оновлення теоретико-методологічних підходів до пізнання як традиційних, так і новітніх проблем теорії і практики українського конституціоналізму та конституційної правотворчій і правозастосовчій діяльності стало об'єктивною потребою сучасності. Так, визначальними для самої системи конституційного права України та теоретичних уявлень про неї стали процеси глобалізації, які знайшли своє найбільш рельєфне і послідовне відображення в євроінтеграційних тенденціях розвитку правового життя в нашому державі [7].
Втім, якщо національна система конституційного права в кінці XX-початку XXI сторіччя стала збагачуватися новими інститутами (інститут омбудсмена, інститут конституційної юстиції, інститут парламентського контролю, інститут парламентської коаліції, інститут лобіювання тощо) та іншими складовими елементами (конституційне процесуальне право, конституційне колізіонное право та ін), то формування нових теоретико-методологічних підходів до виявлення сутності та змісту, а також нових юридичних властивостей цієї системи відбувалося набагато складніше і довше. Нині існує низка теоретико-методологічних парадигм системи конституційного права [8], але основна з них полягає в тому, що сама ця система ніколи не була предметом фундаментальних монографічних досліджень не тільки в Україні, а й в інших державах світу. Навіть у колишньому СРСР, де проблематика системи права була В«культовоїВ» для радянських правознавців [9], не існувало самостійних видань, присвячених питанням системи радянського державного права.
Західноєвропейська та американська конституційно-правова наука не приділяла надмірної уваги проблемам досліджень власної галузевої системи. Як правило, серед складових елементів системи конституційного права згаданих країн називаються норми і принципи конституційного права, тоді як категорія В«інститут конституційного права В», досить поширена в українській та російській юридичній науці [10], до цього дня залишається мало вживаною в західноєвропейської та американської юридичній науці.
Але, було б помилковим вважати, що західноєвропейська юридична наука залишається сьогодні байдужою до проблем системи і системності в праві. Так, за свідченням Р. Ціппеліуса, на сьогодні в ряді держав романо-германських держав Західної Європи отримали своє поширення, принаймні, дві юридичні школи, які сформували зміцненню позиції своїх представників щодо нормативної системи права. Мова йде про школу юриспруденції поняття (Begriffsjurisprudenz), представники якої вважають право закритою, кінцевою системою норм, а також школу вільного права (Freirechtslehre), яка грунтується на теоретичному постулаті, який вимагає від судді пошуку справедливості в кожному окремому випадку на основі вільного правозастосування [11].
Не можна ігнорувати і сформовану після II світової війни у ​​Франції і поширену з часом у ряді держав романо-германської правової системи політичну школу конститу...
