Рішення конституційного суду як самостійне джерело права
До недавнього часу вітчизняна правова наука мало уваги приділяла поняттю В«джерело праваВ». Професор С.Ф. Кечекьян відзначав, що це поняття В«належить до числа найбільш неясних в теорії права. Чи не тільки немає загальновизнаного визначення цього поняття, але навіть суперечливим є самий сенс, в якому вживаються слова В«джерело праваВ». Адже В«джерело праваВ» - це не більше ніж образ, який швидше повинен допомогти розумінню, ніж дати поняття того, що позначається цим виразом В»[1]. Єдине, в чому фахівці сходилися на думці, визначаючи поняття В«джерело праваВ», так це те, що під цією категорією слід розуміти не причини, що породжують юридичні правила, а способи формування юридичних норм, форми викладу права.
Англійська правознавець К. Еллен визначає джерело права як діяльність, за допомогою якої норми поведінки набувають характеру права, стаючи об'єктивно визначеними, постійними і, перш все, обов'язковими [2].
В умовах радянської правової системи єдиним джерелом права визнавався нормативний акт. Тому поняття В«Система джерел праваВ» зазвичай замінювало поняття В«система законодавстваВ». Етатіческая теорія права у взаємовідносини понять В«державиВ» і В«праваВ» пріоритет віддавала В«ДержавіВ». Право розглядалося лише як спосіб формування державної волі.
Безумовно, нормативний акт - Домінуючий джерело права. На думку О.А. Пучкова, він має наступні незаперечні переваги: ​​
- нормативний акт може бути виданий оперативно, в будь-якій частині змінено, що дозволяє відносно швидко реагувати на соціальні процеси;
- нормативні акти, як правило, певним чином систематизовані, що дозволяє легко здійснювати пошук потрібного документа для застосування або реалізації;
- нормативні акти дозволяють точно фіксувати зміст правових норм, що допомагає проводити єдину політику, не допускати довільного тлумачення і застосування норм;
- нормативні акти підтримуються державою, їм охороняються. У разі порушення положень нормативних актів порушники переслідуються і караються на підставі закону [3].
Закріплення Конституцією Російської Федерації 1993 року, поряд із законами та іншими нормативними правовими актами, в якості джерел права міжнародних договорів, а також загальновизнаних принципів і норм міжнародного права дало поштовх до переосмислення практично всіх загальнотеоретичних понять, в тому числі і системи джерел права.
Перед правової наукою постала завдання теоретично пояснити важливість включення в систему джерел сучасного російського права таких їх видів, як акти вищої судової влади і побудувати цілісну систему джерел сучасного російського права, що включає в себе поряд з загальнофедеральних джерелами права джерела, створювані на інших рівнях - регіональному, муніципальному, корпоративному (локальному).
У правовій науці по-різному сприймається поняття В«джерело праваВ». У континентальному праві, що включає і право Росії, право законодавця є домінуючим, в англо-саксонському на перше місце ставиться судова практика - В«право суддівВ». Це класична теорія. Однак право вже давно не йде по шляху чистого поділу двох напрямків. Відбувається поступове зближення правових систем, їх конвергенція. У цій справі велику роль відіграють рішення Європейського Суду з прав людини.
У Російській Федерації створені органи конституційної юстиції, чиї рішення загальнообов'язкові і мають вищу юридичну силу. Верховний Суд Російської Федерації і Вищий Арбітражний Суд Російської Федерації дають роз'яснення з питань судової практики, пропонують єдине рішення правових проблем. Ці роз'яснення тим більш важливі з огляду на те, що Цивільний, Сімейний, Цивільний процесуальний, Арбітражний процесуальний кодекси Російської Федерації допускають аналогію закону і аналогію права.
Проте наше законодавство не дозволяє визнавати роз'яснення Верховного Суду Російської Федерації і Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації з питань судової практики в якості джерел права. Незважаючи на те, що роз'яснення цих судів і роблять значний вплив на наступні судові рішення і в якійсь мірі набувають прецедентне значення, вони не містять правових норм. Рішення судів загальної й арбітражної юрисдикції є правозастосувальними актами. В силу ст. 118 Конституції Російської Федерації Суди загальної та арбітражної юрисдикції, в тому числі Верховний Суд і Вищий Арбітражний Суд, при розгляді конкретної справи приймають рішення відповідно до закону. Якщо суд при розгляді справи прийде до висновку про невідповідність вживаного їм закону Конституції Російської Федерації, він зобов'язаний зупинити провадження у справі і звернутися до Конституційного Суду Російської Федерації.
Припускаємо, що якби роз'яснення Верховного Суду та Вищого Арбітражного Суду були джерелами права, то в ст. 125 Конституції Російської Федерації малася норма, що дає право Конституційному Суду Російської Федерації перевіряти їх на відповідність Конституції Російської Федерації.
Іншу юридичну силу мають рішення органів конституційної юстиції. На підставі ст. 79 Федерального конституційного закону В«Про Конституційний Суд Російської ФедераціїВ» від 21 червня 1994 року рішення Конституційного Суду Російської Федерації остаточно, не підлягає оскарженню і набирає чинності негайно після його проголошення. Воно діє безпосередньо і не вимагає підтвердження іншими органами та посадовими особами. Юридична сила постанови Конституційного Суду про визнання акта неконституційним не може бути подолана повторним прийняттям цього ж акта.
Акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, втрачають силу; визнані невідповідними Конституції Російської Федерації, що не набрали чинності міжнародні договори Російської Федерації, не підлягають введенню в дію і застосування. Рішення судів та інших органів, засновані на актах, визнаних неконституційними, не підлягають виконанню і повинні бути переглянуті в встановлених федеральним законом випадках [4].
Схожие норми містяться у всіх законах про конституційні (статутних) судах суб'єктів Російської Федерації.
Рішення органів конституційної юстиції мають ряд властивостей, характерних для нормативних правових актів. До них відносяться:
1.общеобязательность рішень конституційного (статутного) суду на всій території суб'єкта Федерації (вона відрізняється від обов'язкового виконання рішення інших судів, тому носить загальний характер);
2.окончательность рішення конституційного (статутного) суду, яке є остаточним і оскарженню не підлягає;
3.непосредственность дії рішення конституційного (статутного) суду, яке не вимагає його затвердження небудь нормативним правовим актом;
4.непреодолімость рішення конституційного (статутного) суду (юридична сила рішення не може бути подолана повторним прийняттям того ж акту).
Однак у правовій науці немає єдиного погляду на юридичну природу рішень органів конституційної юстиції. Так, наприклад, академік В.С. Нерсесянц вважає, що рішення Конституційного Суду Російської Федерації про визнання закону невідповідним Конституції, є правозастосовним актом. Дія визнаного неконституційним положення скасовується не рішенням Конституційного Суду, а законодавцем, в даному випадку в силу прямої дії Конституції, що встановила таке правило. Рішення судового органу про невідповідність розглянутого нормативного акта Конституції - лише підстава для скасування цього акту компетентним правотворчим органом, а не сама відміна [5].
Протилежну позицію займає професор С.А. Авакьян. Він вважає, В«що виконання будь-яким суб'єктом права завдань правозастосування аж ніяк не виключає і його правотворчої діяльності. Навпаки, дуже багато з них, застосовуючи норми, створені іншими суб'єктами права, в той же час для їх реалізації створюють нові правові норми, п...
