КОНЦЕПЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ГРОМАДЯНСТВА В Трактування СУДУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
громадянство європейський суд союз
Традиційно громадянство розглядається як стійкий правовий зв'язок людини з конкретним державою, що виражається в сукупності взаємних прав та обов'язків. Однак у другій половині ХХ століття дане поняття стало використовуватися і для позначення особливого статусу особи, що здобуває в силу входження держави, громадянином якої вона є, в співтовариство або союз держав (Співдружність націй, Європейський Союз, Союз Білорусі та Росії), об'єднаних спільною історією, культурою, спадщиною і традиціями. Ця концепція громадянства так само, як і традиційна, передбачає наявність двох ключових компонентів - визнання ідентичності (приналежність до спільноти) і надання певних прав [1].
Громадянство Європейського Союзу було засновано Маастрихтським договором 1992 року, однак термін В«Європейське громадянствоВ» став використовуватися в документах інституційних структур Європейського Співтовариства значно раніше. У 60-ті роки ХХ століття поняття В«європейське громадянствоВ» розглядалося суто в соціально-економічному аспекті. Розробники Договору про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 року головним чином прагнули до того, щоб національні імміграційні бар'єри не перешкоджали надходженню економічно активних осіб туди, де затребувані їх професійні навички та підприємницькі здібності. У документах ЄЕС зверталася увага на те, що свобода пересування громадян держав-членів не пов'язана з традиційними поняттями еміграції та імміграції, що припускають зміну місця проживання в зв'язку з неможливістю забезпечити нормальні умови життя в державі походження. Вибір даними особами місця проживання на території Співтовариства вважався обумовленим культурними або професійними уподобаннями, а не економічною необхідністю. Вже в цей період свобода пересування трактувалася як прояв свободи особистості, один з аспектів європейського громадянства. З 70-х рр.. ХХ ст. стала використовуватися ширше трактування поняття європейського громадянства як форми особистої ідентифікації з новим Європейським Співтовариством, не тільки вирішальним суто економічні завдання, але і забезпечує дотримання реальних політичних і соціальних прав.
Маастрихтський договір 1992 року внесений суттєві корективи в положення Договору про заснування Європейського економічного співтовариства, в тому числі доповнив його текст Частиною II В«Громадянство СоюзуВ». Встановлення спільного громадянства для громадян держав-членів обгрунтовувалося необхідністю посилення захисту їх прав та інтересів (преамбула, ст. В Договору про Європейський Союз). У ході розробки Маастрихтського договору розглядалася можливість наділення громадянством ЄС представників третіх країн. У відповідності з пропозицією, представленим Іспанією 21 лютого 1991 року, Європейська Рада наділявся правом приймати заходи, пов'язані з поширенням дії положень про громадянство Союзу на осіб, які не є громадянами держав-членів (п. 3 ст.1). Однак в остаточному підсумку коло громадян був обмежений тими, хто має громадянство держави-члена (п. 1 ст. 17 Договору про Європейському Співтоваристві).
Таким чином, громадянство ЄС, будучи специфічним статусом, тим не менш є похідним від громадянства держави-члена. Відповідно, не існує якоїсь особливої процедури його придбання або втрати. Будь-які зміни громадянства держави-члена породжують певні наслідки і для становища особи в рамках ЄС. Так втрата громадянства країни тягне і втрату громадянства Союзу, якщо особа одночасно не набуває громадянство іншої держави-члена.
Органи ЄС послідовно дотримуються принципу вільного визначення кожною державою кола своїх громадян. Відповідно до Декларації про громадянство держав-членів від 7 лютого 1992 року, що була додатком до Маастрихтського договору, держави-члени можуть зробити заяву про те, кого слід розглядати в якості громадян відповідної країни стосовно до цілям Співтовариства. Позиція Суду Європейських Співтовариств базується на тому, що відповідно до міжнародного правом кожна держава-член ЄС самостійно визначає умови придбання і втрати свого громадянства, проте воно має враховувати і положення права Союзу. Це, як зазначається в літературі, припускає і повагу нової концепції громадянства ЄС, а також основоположних прав людини [2].
У відповідності зі сформованої судової практикою держава - член Союзу не може обмежувати наслідки надання громадянства іншою державою-членом допомогою введення додаткових умов для визнання цього статусу в зв'язку з забезпеченням реалізації основних прав і свобод, передбачених Договором [3]. Якщо громадянин держави-члена одночасно має громадянство третьої країни, інша держава - член Союзу не може пов'язувати визнання його громадянином ЄС з постійним проживанням на території першої держави [4]. Аналогічним чином не допускається і відмова громадянам іншої держави-члена в користуванні правами та свободами, наданими правом ЄС, тільки на тому підставі, що громадянство Союзу фактично було придбано з єдиною метою - забезпечити громадянину третьої країни право на постійне проживання [5].
Необхідно враховувати, що ще до введення громадянства Союзу Суд звертав увагу на неприпустимість різного поводження з громадянами держав-членів в залежності від часу та способу набуття ними громадянства [6]. Разом з тим досить симптоматично, що в рамках ЄС не робилися якісь спроби встановлення мінімальних стандартів або здійснення гармонізації законодавства держав-членів у сфері громадянства.
Договір про Європейське Співтовариство (Ч. II) містить перелік прав громадянина Союзу, включаючи право на вільний пересування і проживання на території держав-членів (п. 1 ст. 18); право брати участь у голосуванні та балотуватися в якості кандидата на муніципальних виборах та виборах до Європейського Парламенту в іншій державі - члені Союзу, на території якого він проживає (ст. 19); право користуватися захистом з боку дипломатичних або консульських представництв будь-якого держави-члена в третій країні, де він проживає, в разі відсутності представництва країни громадянства (ст. 20). Передбачене в статті 21 право на звернення можна розглядати як специфічне право громадянина ЄС, оскільки їм володіє будь-яка фізична або юридична особа, яка проживає або зареєстроване на території держави - члена Союзу.
Можливості збільшення числа прав, що надаються громадянам Союзу, і розширення їх змісту закладені в самому Договорі. На основі одностайного рішення, прийнятого за пропозицією Комісії та після консультацій з Європейським Парламентом, Рада правомочна приймати спеціальні положення з метою зміцнення і доповнення передбачених прав (п. 2 ст. 22).
У літературі неодноразово підкреслювалося, що статус громадянина ЄС припускає обмежений набір прав [7] і носить виключно пасивний характер, оскільки не передбачає зобов'язань по відношенню до Союзу, а також прав, пов'язаних з участю в управлінні ЄС [8]. Своєрідність цього статусу полягає в тому, що він базується на концепції свободи пересування. Громадянство Союзу стає ефективним тільки тоді, коли особа переїжджає в іншу країну. У разі проживання у країні державної приналежності громадянство ЄС небудь істотної ролі не грає. Статус громадянина Союзу визнається третіми країнами, проте, як правило, породжує певні права тільки на території держав-членів ЄС.
У перші роки після вступу в дію договору 1992 р. Суд Європейських Співтовариств практично не звертався до концепції громадянства Союзу, однак згодом вона придбала практичне значення, особливо в контексті реалізації права на свободу пересування і принципу заборони дискримінації [9]. У новітніх рішеннях Суду міститься широка трактування свободи пересування, що базується на установчому характері і прямому дії ст. 18 Договору про Європейський Співтоваристві і тлумачення положень вторинного пра...
