ДО ПИТАННЯ ПРО РОЗУМІННІ СИСТЕМИ НАУКИ СУЧАСНОГО КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
Конституційно-правова наука являє собою сукупність знань про різні прояви конституціоналізму та конституційного права як фундаментальної галузі національного права. Конституційне право як галузі наукового знання відноситься до сім'ї правознавчих дисциплін. Як і в будь-який інший області наукових знань, в ній слід виділяти предмет, об'єкт, зміст, форму, методологію, ціннісні підстави і т.п.
Перш за все, наука сучасного конституційного права дає можливість виявити і досліджувати об'єктивно існуючі явища конституційно-правової дійсності, створити теоретичну основу подальшого генезису конституціоналізму та конституційного права як фундаментальної галузі національного права, передбачати і попереджувати можливі прорахунки і недоліки подальшого розвитку та удосконалення національного конституційного права, досліджувати позитивний зарубіжний досвід конституційного будівництва і правотворчості з метою його використання на практиці.
Однак, наука конституційного права, являючи собою певну сферу теоретичного знання, може претендувати на право називатися науковою областю знань лише в тому випадку, якщо це не просто деяка сума інформації, а погоджена сукупність (система) знань, які розкривають закономірності розвитку певних явищ як предмет дослідження цієї науки.
Саме предмет науки виокремлює і об'єднує конституційно-правове знання і, по суті, персоніфікує його. Конкретизація ж предмета зумовлює внутрішню структуризацію науки, виділення по предметній ознаці самостійних частин її системи.
Важливу роль в систематизації науки конституційного права відіграє і її методологія, дозволяє диференціювати конституційно-правове знання, визначення завдань, функцій науки конституційного права і т.д.
Виходячи з вищевикладеного, під системою науки конституційного права, на нашу думку, слід розуміти взаємопов'язане впорядковане знання про предмет її вивчення, отримане за допомогою юридичних методів і методологічних прийомів, і структуроване відповідно до гносеологічними та практичними завданнями і методичними вимогами.
Система науки конституційного права має своєю об'єктивною основою предметну і методологічну визначеність конституційно-правового знання і орієнтується на завдання науки як цільові установки пізнання у відповідній сфері суспільного життя. Так, при предметному підході до впорядкування елементів системи або між ними встановлюється логічна (горизонтальна) зв'язок, або виявляється їх історична послідовність, або визначається рівневе співвідношення. Методологічний підхід до побудови системи науки, маючи основним критерієм спосіб отримання конституційно-правового знання, дозволяє виділити такі методологічні блоки, як логічне й історичне, юридичне та політичне, теоретичне й емпіричне.
Система науки конституційного права об'єктивується в її структурі, що представляє собою організацію системи, її внутрішню форму, що відрізняється стійкістю і закономірністю зв'язків окремих елементів такої системи. Різноманіття елементів, що виявляється в їх кількості, побудові і характері зв'язків, є відображенням у мисленні досліджуваних наукою явищ і процесів конституційно-правової дійсності [1].
Систему якої науки можна вибудувати лише тоді, коли накопичений матеріал про предмет вивчення досить великий, має якісну цілісністю і викладений в наукових джерелах. Зрозуміло, і сам об'єкт пізнання - конституційне право - повинен сформуватися і знаходитися в розвиненому стані.
У дореволюційній науці конституційного права про її системі починають говорити в кінці ХІХ - на початку ХХ в.
Так А.В. Романович-Славатінскій, виходячи з того, що В«російське державне право має своїм предметом систематичний виклад і роз'яснення узаконень, визначають устрій, компетенцію і коло діяльності влади та установ, якими керується російське держава В», вважав, що російське державне право В«містить в собі три відділиВ». У першому відділі, на його думку, В«Групуються і роз'яснюються ті узаконення, якими визначається істота і організація Верховної Самодержавної влади В». У другому полягають узаконення, якими В«визначається влаштування місць і властей підлеглих, за допомогою яких проявляється і діє на народ Верховна Самодержавна влада В». За складності свого змісту, вважав А.В. Романович-Славатінскій, ця частина повинна бути підрозділена на розділи. На його думку, В«органи, за допомогою яких Верховна влада проявляється і діє на народ, суть місця і влади. Місця - органи юридичні - установи, присутності; влади - органи фізичні - посадові особи, чиновники, діючі то окремо - бюрократично, то у складі присутствій - колегіально В». Третій відділ російського державного права, стверджував А.В. Романович-Славатінскій, В«складається з тих узаконень, якими визначається становище в державі, права та обов'язки, участь в управлінні різних класів народу, історично розпався на стану і стану В»[2].
Інший великий вчений-конституціоналіст Н.М. Коркунов запропонував систему науки державного права, засновану на конструкції держави як юридичного відносини, в якому суб'єктами виступають В«всі учасники державного спілкуванняВ», а об'єктом є державна влада. Виходячи з цього, він поділяв систему науки державного права на дві частини - загальну й особливу. Загальна частина поділялась їм на чотири основні розділи: 1) загальна характеристика державного ладу; 2) вчення про суб'єктів державного відносини - монарху і підданих; 3) вчення про об'єкт - про владу, її функціях і органах; 4) вчення про зміст державного відносини - про права та обов'язки монарха і підданих. Особлива частина, на його думку, включала також чотири розділи: 1) верховне управління (включаючи функції законодавства); 2) підпорядковане управління (сфера В«підзаконного управлінняВ» та діяльності В«Підпорядкованих органівВ»); 3) самоврядування (галузь підлеглого управління, представляє В«інтереси місцевого співтоваристваВ»); 4) забезпечення законності управління (як особлива діяльність державної влади). Коментуючи поділ і зміст особливої вЂ‹вЂ‹частини, Н.М. Коркунов зазначав, що до неї відносяться В«приватні прояви державної влади, органи, через які вона вчиняється, права та обов'язки, з приводу їх виникнення В»[3].
Ідея поділу науки конституційного права на загальну і особливу висловлювалася й іншими вченими. Так, деякі дореволюційні вчені виділяли науку загального конституційного права і науку особливого конституційного права. Перше, на думку А.С. Алексєєва, пізнавало В«юридичні принципи, на яких спочиває державна життя культурних народів В». Особливе державне право займалося вивченням В«Позитивного державного права даного народуВ» [4]. При цьому, вважав М.М. Ковалевський, загальне конституційне право було орієнтовано на іноземні держави, в яких встановився конституційний лад і склалося конституційне право, для якого характерні поділ влади, народоправство і система представництва [5]. Друге формалізовивалось в науці російського державного права.
Їх не менш знаменитий сучасник Н.І. Лазаревський, вважаючи, що держава В«є складна система юридичних відносин, що складають населення в одне організоване ціле, яке є єдністю суверенною і таким, що його організація заснована на власних законах В», припускав, що державне право з усіх відносин займається тільки тими, які виникають В«у осіб, що утворюють політичну організацію (уряд) держави, між собою і у всього населення в його відносинах з урядом і його окремими органами В»[6].
На думку сучасних вчених-конституціоналістів, заслуга Н.І. Лазаревського полягає в тому, що він включив у своє вчення матеріал про конституційній державі, розглянувши питання про форми правління, історичних передумовах конституційного ладу, до яких відносив поділ влади, народний суверенітет, народне представництво. Н.А. Богданова вважає, що Н.І. Лазаревський побудував саме сис...
