Андрій Олександрович Якoвлeв, кандидат економічних наук, проректор по науці Державного університету - Вища школа економіки, директор Інституту аналізу підприємств і ринків.
Навіщо держава повинна втручатися в економіку?
Досвід країн, порівнянних з Росією та іншими державами СНД по рівню розвитку, показує, що втручання держави в економічні процеси потрібно для того, щоб в самому приватному секторі створити ті стимули до інновацій, які не генерує достатньою мірою недосконала інституційна середу. Аналіз успішного досвіду нових індустріальних країн дозволяє виділити ряд принципів, на яких будувалася політика стимулювання інновацій, підвищення конкурентоспроможності і модернізації економіки.
1. Орієнтація не на прямі макроекономічні результати, а на демонстраційний ефект реалізованих проектів. Модернізація економіки не може бути забезпечена за рахунок бюджетного фінансування. Але кошти, виділені урядом, можуть послужити каталізатором для процесів модернізації, якщо в результаті успішної реалізації перших інноваційних проектів бізнес сам переконається, що В«це можливо В».
Таким каталізатором для венчурної індустрії в Ізраїлі стала урядова програму В«YozmaВ» із загальним обсягом фінансування 100 млн. дол У рамках цієї програми уряд профінансував 40% стартового капіталу 10 приватних інвестиційних фондів. Результатом цього стала поява до кінця 1990-х рр.. майже 100 венчурних інвестиційних компаній, які управляли активами в 10 млрд. дол і стимулювали бурхливе зростання нових високотехнологічних фірм. На подібний ж демонстраційний ефект розраховані В«золоті проектиВ» в рамках мексиканської програми В«AvanchiВ».
Дуже важливим є усунення недовіри між потенційними учасниками процесу та подолання їх стійких негативних очікувань, які породжуються попереднім досвідом. Сказане стосується як можливих ініціаторів інновацій, так і більш численних ефективних гравців В«другого ешелонуВ», які володіють меншими ресурсами і не вірять у те, що на практиці можна щось змінити.
Для встановлення атмосфери довіри між потенційними учасниками краще, щоб на початковій стадії умови реалізації таких проектів були рамковими, залишаючи простір для пошуку конкретних форм і механізмів взаємодії. Разом з тим надалі при успіху таких проектів їхні умови повинні бути формалізовані, з тим щоб забезпечити можливість їх повторення і розповсюдження. Останній крок важливий для забезпечення демонстраційного ефекту, оскільки негативно-песимістичні очікування серед гравців В«другого ешелонуВ» можна спробувати переламати за допомогою серії успішних спільних проектів, доводять можливість взаємодії між зацікавленими гравцями на стороні бізнесу і на стороні держави.
2. Підтримка не секторів, а нових видів активності. Технологічні і організаційні інновації, що є основою для підвищення конкурентоспроможності і процесів модернізації, можливі сьогодні у всіх галузях і секторах економіки. Саме тому держава повинна підтримувати НЕ сектора, а нові види активності - будь то венчурні інвестиції, розвиток промислового дизайну або освоєння англійської мови менеджерами і інженерами. Головним критерієм надання підтримки є те, що ці види активності, що дозволяють національним фірмам підвищити свою ефективність і вийти на нові ринки, до того були не розвинені в національній економіці. Цей підхід також дозволяє обмежити тимчасові рамки надання підтримки періодом, у протягом якого дані види активності залишаються новими для більшості економічних агентів.
3. Істотне співфінансування проектів з боку держави при збереженні управління проектами в руках бізнесу. Слід зазначити, що в Чилі і Ізраїлі рівень державного співфінансування складав близько 40% як при підтримці власне інноваційних проектів, так і при компенсації витрат виходу на нові ринки і освоєння нових технологій. В окремих випадках (створення приватних центрів передачі технологій, підтримка сертифікації продукції малих та середніх підприємств на стандарт ISO-9000) в Чилі був можливий навіть 50%-й рівень співфінансування.
Однак принциповим є те, що у всіх випадках проекти управлялися самим бізнесом або спеціалізованими посередницькими організаціями. Спроби надлишкової регламентації інноваційної діяльності з боку уряду зазвичай призводять до провалу програм, організовуваних спільно з бізнесом.
Це, зокрема, сталося з першою ізраїльською урядовою програмою В«InbalВ», що надавала приватним венчурним інвестиційним фондам державні гарантії на їх інвестіціі.Сделав висновки з цього негативного досвіду, уряд Ізраїлю в рамках програми В«YozmaВ» з самого початку оголосило про приватизації пакетів акцій в створюваних інвестиційних фондах і запропонувало менеджерам фондів опціони на покупку цих акцій. Подальший розвиток показало, що цей крок створив сильні стимули для швидкого зростання капіталізації фондів В«YozmaВ» і розширення масштабів їх діяльності.
Логічним розвитком цього принципу є введення представників бізнесу з правом вирішального голосу в керуючі органи нових інноваційних програм при збереженні за державою права вето по принципових питаннях.
4. Децентралізація державної підтримки і формування мережі В«інститутів розвитку В». У всіх розглянутих нами країнах уряду одночасно використовували різні канали підтримки інноваційної активності. Подібне експериментування і різноманіття зменшувало ризики В«провалів державиВ» через невдачі конкретних інститутів і надалі робило можливим розширення підтримки більш ефективних з них при згортанні невдалих програм.
Так, в Ізраїлі програма В«YozmaВ» фактично замістила невдалу програму В«InbalВ». В Наприкінці 1990-х рр.. з урахуванням успішного попереднього досвіду було помітно збільшено фінансування програми підтримки технологічних інкубаторів, а також програми В«MagnetВ», орієнтованої на підтримку спільних досліджень, проводяться університетами і комерційними фірмами.
5. Взаємодія зі старими інститутами - з їх вбудовуванням в нову систему або поступовим заміщенням новими механізмами стимулювання інновацій і модернізації. При всій можливій неефективності існуючих інститутів вони виконують певні функції і їх радикальне руйнування може негативно відбитися на інноваційній системі. Оптимальним є варіант В«вбудовуванняВ» старих інститутів у нову систему підтримки інноваційної активності та процесів модернізації.
Приклад такого роду дає Південна Корея, якій в останні роки вдалося забезпечити ефективне мережеве взаємодія старих великих промислових компаній і державних НДІ з вузами та інноваційними малими підприємствами. Це взаємодія призвело до формування динамічних інноваційних кластерів навколо університетів, розташованих у межах старих промислових агломерацій. Інший приклад адаптації старих інститутів до нових умов - це еволюція чилійської державної корпорації В«CORFOВ», яка за 65 років свого існування зазнала три серйозні трансформації і тим не менш, як і раніше грає велику роль в стимулюванні інновацій і в підвищенні конкурентоспроможності національного бізнесу.
Разом з тим слід усвідомлювати, що навколо існуючих неефективних інститутів часто формувалися стійкі групи інтересів, що включають представників як держави, так і бізнесу. Завдяки наявності цих інститутів і володіючи переважним доступом до них, відповідні гравці мають можливість витягувати політичну ренту. Тому в рамках раціональної моделі поведінки вони перешкоджатимуть реформуванню таких інститутів або перетворювати цей процес у часткові реформи. Видається, що саме в цьому полягають причини систематичного В«ПробуксовуванняВ» інституційних перетворень в Росії.
Для того щоб послабити подібний опір середовища, на нашу думку, слід змінити сам вектор перетворень. Замість зміни і ломки вже існуючих інститутів треба робити акцент на вирощуванні нових інститутів. Такі інститути (Або проекти, що лежать в їх основі) краще запускати в тих секторах, де провали і неефектив...