Лобанова Л. П.
З одного боку, інформаційна війна являє собою особливу форму війни, оскільки в ній зовнішні кордони держав, які в традиційних війнах утворюють лінію фронту, втрачають своє значення: театр військових дій виникає там, де можливий прорив через В«слабкі місцяВ» інформаційних і комунікаційних систем. Майкл Хейден, колишній директор Агентства національної безпеки США, дуже точно охарактеризував географію інформаційної війни у ​​своєму виступі 16 жовтня 2000 р. на двадцять третій Конференції з безпеки національних інформаційних систем (NISS): В«Інформація є тепер територією. Територією, на якій ми повинні забезпечувати безпеку Америки так само, як ми забезпечуємо безпеку Америки на <...> суші, на морі, в повітрі і в космосі В» [Poulsen, 2000].
З іншого боку, інформаційна війна означає тепер уже не обов'язково і не тільки війну між державами, і ведеться вона не обов'язково збройними силами. Вона може вестися шляхом атак невеликих груп або навіть окремих людей, що знаходяться як за межами, так і всередині країни. Цей аспект інформаційної війни ми будемо розглядати в подальшому докладніше.
Крім того, інформація може бути не тільки метою ураження в інформаційній війні, але використовуватися одночасно в якості зброї та методу ведення війни. І тут виникає питання про оцінку ризиків застосування цього виду озброєнь і масштабу шкоди, яка може бути заподіяна противнику. Оскільки існуюче ius in bello зобов'язує перевіряти нові озброєння, а також засоби і методи ведення війни ще до їх використання на їх відповідність нормам міжнародного права, то діє фактично правило: все, що не заборонено, дозволено. Чим разрушительнее при цьому зброю або система озброєнь, тим більшого значення набуває оцінка ризиків їх застосування.
Можна сказати, що будь-яка інформація існує у вигляді знаків, об'єднаних у семіотичні системи, і передається в знаковій формі. У силу цього вона з легкістю зараховується до несмертоносним видах озброєнь і вважається цілком сумісної з ius in bello, правилами ведення війни, так що поріг допустимості цієї зброї виявляється незмірно нижче порога допустимості смертоносного зброї. Тим самим на величезних територіях життєво важливих інтересів може наноситися непоправної шкоди противнику і навіть здійснюватися його знищення. В залежності від характеру інформації, що розуміється як територія, можна класифікувати характер інформаційних війн. Якщо, наприклад, такий територією є культурно-значущі семіотичні системи, життєво важливі в історичних долях народів, то можна говорити про інформаційно-культурної війні.
Найважливішою з семіотичних систем є мова, за допомогою якого і на території якого може здійснюватися руйнування духовних основ життя народу через зміна або руйнування мовної картини світу. Такі зміни і руйнування помітні сьогодні у великому потоці лексичних запозичень з англійської мови, а також у запозиченні стилю життя і способу думки, які також знаходять своє вираження в мові і вносять зміни в мовну картину світу, нерозривним чином пов'язану з національним характером, особливим духом народу, його менталітетом як особливим варіантом представлення буття, з яким і пов'язана збереження його культури і його історичного життя.
Для розуміння характеру і наслідків цих процесів, які можуть бути класифіковані, з нашої точки зору, як тотальна інформаційна війна, необхідні, з одного боку, теоретичні основи, а з іншого боку - фактичний матеріал мови. В якості мовного матеріалу ми візьмемо тут політичну коректність, яка, проникаючи на територію мови у вигляді стильового запозичення, стає новітнім видом інформаційних озброєнь, застосовуваним на театрі військових дій толерантності і спрямованим на зміну мови як системи загальних місць, наслідком чого стає в прогностичної оцінки руйнування духовної культури [Лобанова, 2004] і тим самим знищення народу як суб'єкта культури.
З метою пошуку теоретичних підстав корисно звернутися до етнолінгвістичних теоріям минулого, що містив концепції національного характеру, національної картини світу, ідеї народу, або духу народу як джерела життя і збереження народу, які так і залишилися незавершеними в ході подальшого розвитку науки. Це стосується і психології народів М. Лацаруса і Х. Штейнталя, одного з напрямків філософії мови, заснованого на ідеях В. фон Гумбольдта і лежачого біля самих витоків розвитку сучасних лінгвістичних теорій стосовно до культурології, психології, соціології, етнології і антропології.
Думка про нерозривний зв'язок мови і духу народу пронизує всю філософію мови В. фон Гумбольдта. В«Існування мов, - пише він, - доводить, що бувають духовні творіння, які зовсім не переходять, виходячи від одного індивідуума, на інших, але можуть виникнути тільки з одночасної діяльності всіх і кожного. Так в мовах, оскільки вони мають завжди національну форму, істинно і безпосередньо творять нації як такі В»[Humboldt, 1848, 33].
Це В«СтворенняВ» мови народом Гумбольдт, звичайно, не розуміє як свідомий акт колективної творчості при свідомій участі кожного в ньому і не вважає можливим описати його, але виходить у цьому розумінні з іманентної здатності людини до такої творчості: В«Оскільки мови нерозривно зрослися з глибинної природою людини і швидше самодіяльно відбуваються з неї, ніж породжуються нею за зволення, то можна було б називати інтелектуальне своєрідність народів проявом їх мов. Істина в тому, що і одне, і інше виникає одночасно і у взаємній узгодженості з недосяжних глибин душі В» [Humboldt, 1848, 33]. Це можна розуміти таким чином, що характером мови дух окремої людини направляється в певне русло, яке відповідає своєрідності духу народу, і дух народу зберігає свою своєрідність, оскільки народ складається з окремих індивідуумів.
В 1860 Лацарус і Штейнталь засновують науковий В«Журнал психології народів і мовознавства В», в якому публікувалися дослідження з етнології, етнопсихології і етнолінгвістика в сучасному розумінні та видання якого тривало до 1890 р. Ще раніше, в 1852 р. Штейнталь пише: В«Виникає нова наука: психологія народів. Потрібно знайти наукові точки зору, щоб можна було описати образи думки народів, обгрунтувати закони, якими визначається їх діяльність. Мовознавство стане не просто багатющим джерелом для нової дисципліни, але її розділом, розділом психічної етнології. Адже таким воно і є по своїй суті і по своєму змістом. Мова зовсім безпосередньо є духом народу В»[Steinthal, 1852, 568].
Якщо Штейнталь просто ставить знак рівності між поняттями В«моваВ» і В«дух народуВ», то Лацарус, визнаючи тотожність їх походження і нерозривний зв'язок, проводить таки відмінність між духом як феноменом, духом народу і мовою. У розумінні духу Лацарус слід розумінню мови В. фон Гумбольдтом (мова є не продукт, а діяльність) і переносить його на дефініцію духу: В«Дух у високому і істинному сенсі цього слова є закономірний рух і розвиток внутрішньої діяльності В»[Lazarus, 1851, 113]. У згоді з цим він дефінірует дух народу: В«Дух народу є те, що у внутрішній діяльності є загальним для всіх представників народу В»[Lazarus, 1851, 118]. Це дозволяє Лацаруса в Надалі розглядати відношення духу народу і індивідуального духу окремого його представника.
В«Проста сума всіх індивідуальних характерів в народі <...>, - пише він, - не може становити поняття їх єдності, тому що це поняття є щось інше і набагато більше, ніж ця сума, так само, як поняття організму (органічного єдності) далеко не вичерпується сумою вхідних у нього частин, швидше цій сумі бракує якраз того, що робить її організмом, внутрішніх уз, принципу <...>. Так і дух народу є саме те, що і робить народом просте безліч індивідуумів, він є узи, принцип, ідея народу, він утворює його єдність. Ця єдність змісту і форми чи способу його діяльності в суспільному виробництві і збереженні елементів його духовного життя. Адже в духовному діянні всіх індивідуумів в народі панує згода і ...
