І.Ю. Іеронова
Розглядається протиріччя між вимогами до професійної лінгвістичної підготовки перекладачів та існуючою практикою навчання іноземної мови, не забезпечує підготовленість фахівців до перетворюючої професійної діяльності в комунікативній професійному середовищі. Висувається положення про те, що основним педагогічним умовою успішної професійної діяльності є формування комунікативної культури у лінгвістів-перекладачів, проте на сьогоднішній день відсутня науково-педагогічне знання про закономірності її формування.
The article focuses on the inconsistencies between the professional requirements for the training of interpreters and translators and the current foreign languages ​​teaching practices, which fail to adequately train specialists in professional communicative activities. The article postulates that the major teaching principle of a successful career is the development of translators and interpreters 'communicativе skills. However, the methodology and the basic principles of achieving this goal have not been elaborated yet.
Метою будь-якого професійної освіти є досягнення професійної компетентності фахівця, яка розуміється нами як готовність майбутнього лінгві
ста-перекладача до здійснення міжкультурної комунікації. Під міжкультурної комунікацією ми розуміємо будь-які види комунікації як усної, так і письмової, а до найбільш складної різновиди письмовій міжкультурної комунікації, на нашу думку, відноситься художній переклад. Саме цей вид професійної перекладацької діяльності вимагає від перекладача високого рівня комунікативної культури, під якою ми розуміємо не тільки відмінне знання іноземної мови (Лінгвістичну компетенцію), але і лінгвокраїнознавчі та комунікативну компетенції - все те, що С.Г. Тер-Мінасова називає В«світом досліджуваної мовиВ» [1].
Проте видається, що і цього недостатньо, щоб кваліфіковано здійснювати художній переклад. Як справедливо зазначає І.С. Алексєєва, необхідно навчити майбутніх перекладачів не просто іноземної мови (системі мови), а трансляції однієї семіотичної системи в іншу [2, с. 26], а це припускає, що викладачі перекладу повинні вміти навчати перекладу і повинні самі перекладати. Звідси випливає й інше неодмінна умова комунікативної культури перекладача - досконале знання рідної мови. На думку І.С. Алексєєвої, навчання сучасного перекладача слід починати з активного викладання рідної мови і продовжувати інтенсивний тренінг до самого закінчення навчання [2, с. 12]. Для забезпечення процесу професійного формування лінгвіста-перекладача необхідно визначитися з концептуальним обгрунтуванням базового поняття В«Професійна компетентністьВ», однак цьому перешкоджає на сьогоднішній день низка невирішених проблем: не існує однозначного розуміння професії перекладач (За кордоном російському слову В«перекладачВ» відповідають дві спеціальності - В«Письмовий перекладачВ» і В«усний перекладачВ»), не цілком ясно, що саме мається на увазі під поняттями В«перекладВ», В«міжкультурна комунікаціяВ», не існує моделі підготовки лінгвіста-перекладача.
Більш того, до Досі підготовку перекладачів здійснювали викладачі іноземних мов, які В«ПерекладВ» розглядали як один з видів мовної діяльності, але не як професійну діяльність. Саме тому цей вид професійної діяльності до теперішнього часу освоюється в основному екстенсивно, що само по собі неправильно.
Дійсно, професія В«Лінгвіст-перекладачВ» нова для російських вузів, але існує світовий досвід зарубіжних перекладацьких шкіл, який показує, що професійних перекладачів можна і потрібно готувати, більш того, при цьому без викладацьких зусиль не обійтися.
На думку В.І. Щадріна, саме класичні університети, які здійснюють підготовку за спеціальності В«філологіяВ», повинні готувати перекладачів в галузі художнього перекладу, що вимагає від перекладача дуже високого рівня комунікативної культури, без якої неможливо тонке проникнення в текст як семіотичну систему і її перекодування в іншу семіотичну систему. Це вимагає від перекладача знання не лише лінгвістики тексту, але й історії літератури, знайомства з моделями герменевтики, рецептивної естетики, де розглядається творча особистість, яка створила його, авторська інтенція, широкий культурний і філософський контекст, фонові знання.
На старших курсах навчання такою формою, покликаної підготувати перекладача художньої літератури, повинен стати предпереводческій аналіз текстів, який відрізняється від аналітичного читання тим, що викладач вимагає не тільки аналізу тексту, але й перекладу, порівняння з вже існуючими перекладами і подальшого критичного аналізу, що сприяє розвитку у майбутніх перекладачів таких професійно важливих якостей, як дослідження епістемічних і евристичних знань, креативне мислення, розвинені розумові операції виокремлення, порівняння, аналізу, синтезу, уміння виділяти основні смислові одиниці, ключову інформацію, високий рівень культурологічної і лингвострановедческой ерудиції, текстова культура, критичність мислення і здатність до самооцінки і т. д.
Найбільшу трудність при перекладі художніх текстів викликає, на нашу спостереженню, декодування авторської інтенції через інтенціональність художнього тексту.
Така постановка проблеми включає в коло дослідження не тільки сам текст (як безпосередній об'єкт), але і творчу особистість, що створила його, що було виключено в лінгвістиці тексту, де текст розглядався сам по собі у відриві від суб'єкта створює і пізнає. Одним з попередників А. Прієто і ідей рецептивної естетики був Р. Інгарден, який висунув ряд концепцій, що стали наріжними для сучасних дослідників. Йому належить розробка понять конкретизації та реконструкції, складових дві сторони сприйняття твору адресатом [3]. Як зазначає А.В. Дранов, у своїй теорії структури художнього твору Інгарден відчув сильний вплив феноменології Е. Гуссерля. Це перш за все виразилося в ідеї інтенціональності, яка стала основоположною для всіх подальших прихильників рецептивної естетики. Саме ця ідея стала філософським обгрунтуванням комунікативної сутності мистецтва, що пояснює активний, творчий характер читацького сприйняття [4, с. 128-129].
Як відомо, інтенціональність - Це спрямованість, спрямованість свідомості на предмет, що дозволяє особистості створювати, а не тільки пасивно сприймати навколишній речовий світ, наповнюючи його В«своїм власнимВ» змістом, змістом і значенням. Принцип інтенціональності, висхідний до середньовічної схоластики, отримав систематичне вираз у роботах Ф. Брентано і Е. Гуссерля. Згідно Брентано, психіка людини інтенціональності за своєю природою, так як не існує без ставлення особистості до будь - реальним або вигаданим - явищам. За Гуссерлю, суб'єкт поетапно конституює світ, вибудовуючи об'єкти, доступні її розумінню і дослідженню. Іншими словами, без мирообразующее свідомості для особистості не існує зовнішньої (Так само як і внутрішньої психологічної) реальності: В«Немає об'єкта без суб'єкта В».
Таким чином, неймовірно зростає роль творчої особистості не лише у створенні літературного твори, але й в акті рецепції. Текст при такому підході стає результатом комунікації між автором і читачем як вибудовування читачем В«сенсу твори В». Однак сам Р. Інгарден вважав за краще обмежитися рамками аналізу самого літературного твору, так і не зумівши зробити рішучого переходу до вивчення акту рецепції і специфіки реципієнта. Як відомо, саме в роботах представників празького структуралізму Ф. Водички і Я. Мукаржевского намітився шлях подолання метафізичної феноменології Р. Інгардена. За Мукаржевскому, В«значенняВ» (Яке Ф. де Соссюр визначає як конвенційне взаємовідношення між В«ПозначникомВ» і В«означуванимВ») задається в естетичному об'єкті, що розуміється як В«ЗнакВ», не початковими лінгвістичними конвенціями, а залежить від позамовних конвенцій, які реципієнт привносить у твір. А оскільки літературний текст, стаючи значним літе...
