Дослідження ірозвиток здібностей до мов
План
Введення
1. Поняттямовної здібності
2. Проблемавизначення природи мовної здібності
3. Значеннядіяльності у розвитку мовної здібності
4. Мовназдатність і пізнавальна активність
5. Здатність до мови
6. Формування і розвитокздібностей до мов
Висновок
Список використаної літератури
Введення
Мова - це система вербальних знаків, відносно незалежна від індивіда, що служить для цілей комунікації, формування і формулювання думок, закріплення та передачі суспільно-історичного досвіду. Це багаторівнева система зі своїми вимогами і обмеженнями по всіх рівнях - від фонетичного та графічного до граматичного та семантичного. Всі ці вимоги і обмеження становлять норми, правила використання вербальних знаків, яким користуються знаками (інформанти) навчаються як в природних умовах - за допомогою батьків, в родині, так і в спеціальних навчальних умовах - в школі, на курсах, за довідниками, словниками.
А.Н. Леонтьєв показав, що свідомість людини нерозривно пов'язане з діяльністю і являє собою як би переломлене через призму мовних значень відображення дійсності.
Л.С. Виготський постійно підкреслював зв'язок мовних (мовних) процесів з мисленням у загальних зонах значення мовних знаків, а також постійний розвиток і вдосконалення цих зон від дитини до дорослого, від професіонала до непрофесіоналові, від монолінгвов, що говорить на одній мові, до полілінгвіста, вільно переключається від однієї системи знаків на іншу.
Після появи робіт Н. Хомського, в яких проведено поділ лінгвістичної компетенції та лінгвістичного знання, проблема того, що ж дозволяє суб'єкту використовувати природну мову у всій його повноті і всіх його функціональних можливостях, виявляється незмінно актуальною.
Метою даної роботи є дослідження поняття мовної здібності, проблеми визначення її природи і здібності до мови.
1. Поняття мовної здатності
Розглядаючипроблему здібностей в області оволодіння мовою (мовами), необхіднорозмежувати поняття В«мовна здатністьВ» і В«здатність до мовВ». Ціпоняття неоднозначні, А. А. Леонтьєв пропонує наступне визначення:В«Мовна здатність (faculte du дangage Соссюра,В« мовна організація В»Щерби)є сукупність психологічних і фізіологічних умов, що забезпечуютьзасвоєння, виробництво, відтворення й адекватне сприйняття мовних знаківчленами мовного колективу В»[1].
В.М. Павлов розглядає мовну здатність у функціонально-знаковому аспекті і вважає її певним аналогом системи мови. А.М. Шахнарович вважає, що тільки психолінгвістичний аналіз мовної діяльності в різних аспектах її реалізації може допомогти відповісти на питання про те, що ж слід розуміти під мовної здатністю. У психологічному сенсі здатність - це сукупність особливостей особистості, що забезпечує успішність оволодіння будь-якою діяльністю. Це важливо мати на увазі, розглядаючи, як суб'єкт опановує мовною діяльністю - специфічною формою забезпечення його взаємодії з іншими людьми в процесах спільного вирішення теоретичних і практичних завдань. Однак для визначення мовної здатності наведене визначення мало що дає. У зарубіжній (головним чином, американської) психолінгвістиці прийнято говорити про комунікативну здатності (компетенції), тобто вмінні ефективно використовувати мову в різноманітних реальних ситуаціях. При такому підході прекрасно враховуються зовнішні по відношенню до суб'єкта мовлення обставини: національно-культурні норми, організація ситуацій суспільної практики, компоненти комунікативного акту, соціально-психологічні особливості партнерів по комунікації та ін Разом з тим неясним залишається питання про В«внутрішніх параметрахВ» мовного акту , про внутрішні механізми оволодіння і володіння мовою.
Ці внутрішні параметри і підлягають опису в рамках мовної здатності людини. Мовна здатність - це механізм, психофізіологічний по природі, але формований прижиттєво, під впливом соціальних впливів, організований за принципами ієрархії. Це механізм функціональний, діючий за певними правилами. Система цих правил забезпечує якраз те використання елементів системи мови в комунікативних цілях, яке характеризує комунікативну компетенцію. Ймовірно, ці правила мають розпорядчий характер, складають систему, і ця система не усвідомлюється суб'єктом, однак веде він себе так, немов знає ці правила.
2. Проблема визначення природи мовної здібності
Одне з головних питань, що виникають при аналізі мовної здібності, - це питання про її природу. З цього приводу існують дві крайні точки зору:
Мовна здатність - генетично успадковане В«закладенеВ» в людині освіту. В«ЗакладенийВ» мовний матеріал спочатку бідний і неправильний. Він збагачується і виправляється в міру розвитку суб'єкта, у міру розширення кола спілкування, В«з віком і вправоюВ» (Н. Хомський).
Мовна здатність - соціальне за природою утворення, формується під впливом соціальних факторів, головним чином , потреби в спілкуванні і реалізації комунікативних інтенцій у різних ситуаціях спільної діяльності людей. Ця позиція виражена в роботах, що беруть початок у психологічній школі Л.С. Виготського.
Правила реалізації присвоєної індивідом системи рідної мови може розвиватися тільки в процесі спілкування за допомогою мови. Тут реалізується один із важливих принципів фізіології: функція народжує орган. Тільки у спілкуванні з іншими людьми може розвиватися система, що забезпечує це спілкування. Спілкування ж необхідно для взаємодії з іншими людьми, для здійснення спільної діяльності. Умови ж людського існування такі, що, як тільки він перестає бути пов'язаний з матір'ю біологічно, він виявляється пов'язаний з усіма дорослими соціально. Цей зв'язок і реалізується, в кінцевому рахунку, в тій функціональній системі, у якості якої виступає мовна здатність.
Перш за все вимагає відповіді питання про природу мовної здібності: чи є вона уродженою, біологічної або соціальної, купується і розвивається тільки в процесі розвитку та соціалізації особистості.
А.М. Шахнарович визначає природне, біологічне як все те, що дано людині филогенетично, тобто як наслідувану суму основ і меж тих діяльностей, у результаті яких відбувається оволодіння об'єктивною дійсністю та її відображенням. Соціальне - це те, що засвоюється людиною в ході онтогенетичного розвитку, тобто структури тих діяльностей, які можуть бути вчинені в певних (зовнішніх і внутрішніх) умов і в певних формах для задоволення власне людських потреб.
Мають значення факти отримані за останній час в етології, що показала наявність інстинктивних, вроджених форм поведінки тварин, і експериментальної фізіології, де (у роботах Н.П. Бехтерева) встановлені своєрідні і дуже складні функції нейронів у речепроізводстве. Це підтверджує правильність точки зору щодо апріорності мовної здатності (компетенції), що служить передумовою вживання мови. Однак дослідження онтогенезу промови показують саме соціальний, а не вроджений характер мовної здатності людини. Зазначені ж факти розкривають функціонування фізіологічної основи мовлення, не кажучи нічого про природу і розвиток мовної здатності.
Будучи необхідною умовою реалізації специфічно людських психічних властивостей і здібностей, вроджена організація, зокрема інстинктивні механізми поведінки, ні в якій мірі не забезпечують виникнення цих властивостей і здібностей. Важливо враховувати, що фізіологічним субстратом людських психічних властивостей є не вроджені нервові механізми, а прижиттєво формуються функціональні системи. Механізм гуління, який є у глухих дітей, є вродженим, однак він ніколи не переходить в лепет, якщо відсутні сприймані на слух реакції дорослих, тобто вп...
