Альбер Камю "Міф про Сізіфа. Есе про абсурд. "
- 2 -
"Боги засудили Сізіфа
піднімати величезний камінь на
вершину гори, звідки ця брила
незмінно скочувалася вниз. У
них були підстави вважати,
що немає кари жахливіший, ніж біс-
корисний і безнадійний працю. "
А.Камю "Міф про Сізіфа."
Абсурд і Самогубство.
На перший погляд - мораль цієї байки, - марність буття. Але ос-
новних проблема екзистенціалізму формулірутся (зокрема і
Камю) інакше - це проблема самогубства, рішення якої дає
відповіді на самі загадкові боку буття. Питання, що є са-
моубійство, звернений безпосередньо до буття і може вважатися
одним з основних питань будь філософії в тій мірі, в якій
вона прагне до діалогу з істиною і виправдання своєї почесної
обов'язки, - представляти Людини в цьому, якщо хочете, спо-
ре.
По перше, Камю розглядав самогубство як індивідуальний
акт: "самогубство готується в мовчанні серця" (тут
Ідалія в лапках - слова Камю в переказі близькому до тексту).
По друге, те що називається причинами - зазвичай усього лише по-
вод. Таким чином, Камю повільно переходить до основної теми
своєї роботи - темі абсурду у життя.
Не будемо забувати, що тут перед нами більше Камю-психолог
ніж філософ, і звернемося до почуттів. Веде абсурд до смерті?
Ми можемо, наприклад, віднімати, що відчуття абсурдності - це
розлад між людиною і життям: "коли очевидність і захоплення
врівноважують один одного, ми отримуємо доступ і до емоцій і до
ясності ". За цим слідує філософське питання в кращих традиціях
герменевтики: "чи не варто за висновком абсурдності Би-сь-
Рейши вихід з цього стану? "Багато що відповідають" ні "Дейсі-
твуют так, як якщо б сказали "так", і навпаки, самогубці
часто впевнені, що життя має сенс. І погляд на життя як на
нісенітницю зовсім не дорівнює твердженням, що вона не варта того,
щоб його прожити. "Нюанси, протиріччя, всеоб'ясняющая психо-
логія, вміло привнесена "духом об'єктивності", - все це не
має нічого спільного з цим пристрасним шуканням (маються увазі ис-
Канія - "куди ж веде абсурд?"), йому потрібно було неправильне, то
є логічне мислення ".
Абсурдні стіни.
"Почуття абсурдності невловимо в тьмяному світлі своєї атмосфе-
ри ". Можемо знайти, що таке атмосфера відчуття по Камю: "великі
почуття, - ціла вселенная.Наделенная власної афективної
атмосферою, ця всесвіт припускає наявність певної ме-
тафізіческой системи або установки свідомості ". Хотілося б під-
черкнути тут слово "власної", оскільки"Визначеність"
вводиться за законами самої цієї "всесвіту".
Невловимість ж заслуговує на окрему увагу. Вловимий -
практична оцінка. Почуття ж, які недоступні нам у всій
своєю глибиною, частково відбиваються у вчинках, в установці
созннанія, необхідних для того чи іншого почуття. Тим самим
задається метод, але це метод аналізу, а не пізнання в тому смис-
ле, в якому останнім трактувалося вище. Метод пізнання перед-
вважає метафізичну доктрину, яка заздалегідь визначає
висновки, всупереч усім запевненням в безпредпосилочності методу,
що, власне не так страшно, але тільки не в нашому випадку.
Може все-таки вдасться розкрити невловиме відчуття абсурдності
в родинних світах умопостіженія мистецтва життя? Почнемо з ат-
мосфери абсурду. Кінцева мета - осягнення всесвіту абсурду.
"Початок усіх великих думок - мізерно. У цьому - парадокс
нудьги. "Далі Камю зауважує, що відчуття абсурду народжується з
відчуттям віку, оскільки елементарність і визначеність
що відбувається - зміст абсурдного почуття. Поки розум мовляв-
чит, занурившись у непорушний світ надій, все упорядковується і
відбивається в єдності його ностальгія. При першому ж русі
цей світ дає тріщину.
Який же висновок з цих міркувань про обмеженість розуму?
Відчужуваний від самого себе і від світу, озброєний на будь слу-
чай мисленням, яке саме себе заперечує в саму мить влас-
ного твердження (в круге первом - в підході до істинності і
хибності, у другому - в подоланні всеєдності; чистий розум
"Зіпсований" бажанням ясності в тому, де прояв абсурду - в
незаполняемості рову між власним існуванням й утримуючи-
ням, вкладеним в нього, дійсно, як може бути смерт-
вим мисляча істота), - що це за доля, якщо я можу прийми-
риться з ним лише відмовившись від знання і життя, якщо моє ба-
ня завжди натрапляє на непереборну стіну? Значить бажати
- Викликати до життя парадокси. Все влаштовано так, щоб народилося
це отруєне умиротворення, що дає нам безпечність, сон
серця і зречення смерті.
Абсурдно зіткнення між ірраціональність і несамовитий
бажанням ясності. Абсурд тут одно залежить і від людини і від
світу, і поки що - він єдиний зв'язок між ними. Останнє
твердження можна розглядати як кредо французького екзіс-
тенціалізма, коли подібний постулат про місце людини в світі
призводить до ідеї абсурду, як особливої вЂ‹вЂ‹"душі" світу, самодвіжімой
подібно до душі людини. Так від парадоксальної природи бажань
автор переходить до головного питання: "чому серце не згорає в
мить появи відчуття абсурду? "
"Зупинка в пустелі."
Хайдеггер говорив: "турбота - коротка мить страху". Звернення до
смерті - це коротка мить турботи, голос тривоги, заклинаю ек-
зістенцію повернутися до самої себе. І це шлях екзистенціалізму:
Ясперс шукав нитка Аріадни, Кьеркегор не тільки шукав абсурду,
але і жив ним.
Мислать - значить навчитися заново бачити, стати уважним;
це означає управляти власною свідомістю, навчаючись у Пруста,
надавати привілейоване становище кожної ідеї, кожному про-
разу. З самого початку цей метод кладе кінець нездійсненних на-
дежда і навколонаукових знань. Всі мислителі згодні в одному:
людина здатна бачити і пізнавати тільки власні стіни.
Філосовскіх самогубство.
Як ми вже говорили, відчуття абсурду не дорівнює поняттю абсурду.
Після винесення вироку всесвіту почуття може померти. Не-
хідно зрозуміти чому люди добровільно йдуть з цієї вселив-
ної і чому залишаються.
Залишитися - значить вести безперервну боротьбу. Боротьба ця припускає-
лагает повна відсутність надії, але не відчай, незмінний
відмова, але не зречення і усвідомлену неудоволетворенность. Все,
що знищує, приховує ці вимоги або йде врозріз з ними
йде на абсурд і знецінює передбачувану установку созна-
ня. Абсурд має сенс і силу, яку важко переоцінити в
нашого життя, коли з ним не погоджуються.
Звідки це випливає? По-перше абсурдність породжується порівняй-
ням або протиставленням. Абсурд - це розкол, бо його немає
ні в одному з порівнюваних елементів, вона народжується в їх Потовк-
новеніі. І цей розкол - суттєвий зв'язок між людиною і
світом.
Людина знає: по-перше, що він хоче, по-друге, що йому
пропонує світ, і що його поєднує з миром. Знищити один
з питань тріади означає знищити її всю. Останнє -
єдина достовірність. Завдання людини - вивести з неї
всі слідства, які в подальшому будуть визначати суть мето-
да. Тому перше правило методу, - якщо вважаю щось істин-
вим, - повинен це зберегти. Ось як це формулюється Камю: "
Першим, і по суті справи, єдиною умовою мого досліджень-
ня є збереження того, що мене знищує, послідовно-
валий дотримання того, що я вважаю сутністю абсурду ". Осоз-
навшій абсурд людина прив'язаний до нього назавжди.
Таким чином, екзистенціалізм, обожнений те, що крушить
людини, пропонує йому вічне втеча від самого себе. Так Яс-
перс, кажучи, що все має пояснення в бутті, в "незбагненному
єднанні приватного і загального "знаходить в цьому засіб для возрож-
дення всієї повноти буття - крайнє самознищення, звідси де-
лая висновок, що велич...
