священик Георгій Завершинський
Монотонністьі нудьга, характерні для нашої матеріалістичної цивілізації, спонукають багатьохшукати такі форми богослов'я, які дозволили б їм знайти абсолютнуОснову, що стоїть над всіма відносними і минущим. Світова глобалізація ведедо більш активного прояву індивідуалізму в якості альтернативного способужиття, коли, відповідаючи на виклики сучасного світу, людина як індивід ставить уцентр існування своє персональне гідність. У цьому випадку інакшістьрозуміється як індивідуалізм, а місце справжнього діалогу займаєзамаскований монолог. Розчаровуючись в загальноприйнятих поглядах, людина всвого життя жадає особистісних проявів, які зазвичай розуміються яквідносні і, отже, не мають серйозного значення. Тому взахідному суспільстві предметом релігійних пошуків все більшою міроюстає абсолютна і безособова Основа, а східна релігійність, що відповідаєподібним пошукам, легко заволодіває мисленням західної людини.
Залишаючисьв рамках лише психологічного розуміння, ми з легкістю можемо прийти доподанням про обмеженість і недосконалість людської особистості і звідсизробити висновок про те, що В«особистісністюВ» як принцип буття незастосовна доАбсолюту. Як наслідок, можна навіть припустити, що поняття абсолюту іособистості є взаємовиключними, і звернутися до пошуку В«сверхлічногопринципу В»,В« трансцендірует все відносне В»[1]. Якщо особистість або іпостасьототожнюється з обмеженим емпіричним індивідом, людина можепросуватися в такому пошуку все далі і далі. Межі для подібних пошуків, фактично,не існує, що, як не дивно, надихає багатьох продовжувати їх. При цьомуреальність відносин людини з Богом стає все більш примарною і, вЗрештою, взагалі випадає з поля зору людини, залишаючи його всамоті безбожництва.
Принципособистісності також В«вислизає від будь-яких визначеньВ», але він припускаєВ«Потенціал для розвитку, для включення в себе повноти Божественного ілюдського буття В»[2]. Справжній діалог грунтується на іпостасно принципі, якийє загальним, як для Божественного, так і для людського буття. Коли Явступає в і
постасно відношення з Ти, в цьому відношенні завжди присутня«³чне ТиВ», яке підтверджує, що діалог дійсно відбувається на іпостаснорівні. І назад, саме В«вічне ТиВ» спонукає людське Я до пошукусправжнього або іпостасно діалогічного відносини Я-Ти. Ці екзистенційнізатвердження буде далі розглянуті у світлі богословського принципу персони, сформульованогоархімандритом Софронієм (Сахаровим).
Свійжиттєвий шлях та богослов'я отець Софроній завжди розглядає у зв'язку зблизькими духовними відносинами зі старцем Силуаном, так само як і зі своїм особистимдосвідом богоспілкування. У контексті богослов'я діалогу важливо звернути особливуувагу на той справжній діалог, який має місце між старцем Силуаном ійого духовним учнем батьком Софронієм, коли вони обидва переживають присутність«³чного ТиВ» справді персонального Бога.
СтарецьСилуан і його учень жили в часи реальної загрози самому існуваннюлюдини і відчували, що вберегти світ від хаосу і повного руйнування можетільки глибока особиста молитва за мир. Ця загроза в свій час підштовхнуларелігійних мислителів і філософів минулого століття до переосмислення гуманізму наоснові особистісного підходу. Багато хто з них, спираючись на свої релігійнітрадиції та переконання, намагалися запевнити своїх сучасників у тому, що немаєнічого більш важливого, ніж людська особистість, яка перебуває у відношенні доіншої особистості, якій надається не менше значення. Філософи і богословипрагнули винести уроки з недавньої гуманітарної катастрофи Другої світовоївійни. При цьому не багато хто з них прожили життя так, як вчили у своїх писаннях.Яскравий приклад цього відповідності нам дають життя і богослов'я архімандритаСофронія (Сахарова).
Будучистурбованим зростаючим впливом східного містицизму, архімандрит Софронійпопереджав про те егоцентричного характеру, який носить знеособлюєпрактика очищення розуму від усього відносного і минущого. Така практикаможе призвести В«до розсуду Божественного початку в самій природі людиниВ», і,таким чином, до самообоженію [3]. У цьому випадку людському Я приписуєтьсясвого роду В«абсолютністьВ», і тоді відношення Я до іншого не вимагаєпідтвердження В«вічного ТиВ» Бога. Отець Софроній пише, що така В«абсолютністьВ»являє собою В«ніщо інше, як відображення Божественної абсолютно вістотах, створених за образом Божим і переживають той стан світу, якебуло характерно для людини до його появи в цьому світі В». Однак, будучи такчи інакше відбитої, В«абсолютністьВ» вже перестає бути абсолютною. Тому вданому випадку мова йде про природне відносному, а не абсолютному, дусілюдини в його В«сублімується пориві до АбсолютуВ». Отець Софроній стверджує, що,досягнуте таким чином, всяке стан споглядання слід розуміти швидшеяк самоспоглядання, а не як споглядання Бога. В«У цих умовах ми відкриваємо длясебе красу створеного світу, а не Перво-Буття. У всьому цьому для людини немаєпорятунку В»[4].
Всилу того положення, що людина створена В«за образом і подобою БожоюВ», слідшукати форму або принцип, який би відноситься і до Бога, і до людини. Цейпринцип, з одного боку, повинен виходити від Бога як Творця відповідно доЙого триєдиним буттям, що представляє собою досконале спілкування любові, а зіншого боку, залишатися одним і тим же для всіх людей. Однак шлях, слідуючияким дух людини вступає в Божественну вічність, різний для кожного знас, що вказує на множинність тварного людства і на йогорізноманітність в єдності образу. Аскетичний отшельнический досвід і практикаобщинної чернечого життя привели батька Софронія до того, щоб сформулюватипринцип персони як справжній слід вічності у тварному бутті людини. Самецей принцип, укладений в кожній людині як образ Божий, зсередини, імпліцитноспонукає людей перебувати один з одним в спілкуванні любові.
БатькоСофроній пише, що душа знаходить себе, перш за все, коли вона належить Богулицем до лиця. В«Персона народжується згори, тому вона вже не підкоряється законамприроди, але перевершує земні межі і вторгається в інші сфери. Вона не можебути описана. Вона єдина і унікальна В»[5]. Оскільки отець Софроній вважавіпостась, або В«персонуВ», вищої основою буття, він ніколи не формулювавніякі інші визначення особистості. В«Як принцип, що визначає всі іншіаспекти буття, персона не підлягає жодним обмеженням, а, отже, іякого б то не було іншому визначенню В»[6]. Він являє персону якактивне одкровення і пропонує свого роду В«динамічне визначенняВ»людської особистості, що розкриває її в В«здатності до самопізнання тасамовизначенню В», вВ« володінні творчою енергією В»і вВ« дар пізнання нетільки створеного, але і Божественного світу В»[7].
Головнебогословське досягнення батька Софронія полягає в його твердженні, щолюдина, що є образом Абсолюту, іпостасі, оскільки іпостасно АбсолютнаБуття. Його віра в Бога як духу і в іпостась як духовний образ буття людинипривела до усвідомлення, що, подібно до того, як Божественний Логос сприйнявлюдську плоть, ставши видимим і пізнаваним, людський дух також небесформен і не абстрактний, але наділений можливістю самовираження за допомогоювласного тіла. Людська іпостась дійсно існує, оскількиВтілений Христос іпостасно відкрив, що Бог - це не ілюзорний плідлюдської уяви, створений із страху перед невідомими безособовимисферами, а справжня реальність. Божественний Дух обіймає все суще ііпостасно повідомляє цю ж можливість людині [8].
Здатністьлюдини до спілкуванню не втілюється в життя автоматично, сама по собі.Реалізація її потенціалу можлива тільки в любові, яка являє собоюнайбільш глибокий зміст особистісного буття, В«саме піднесене вираженняйого сутності В». Особистість актуалізує себе не через протиставлення, а черезвідношення любові. У цьому дар любові полягає подібність Богу. В«Особистість яктака є досконалістю, що перевершує всі інші створенедосконалості. Радіючи відкрилася йому свободу, людина споглядає Божествен...
