Реферат
Врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту і
ізраїльське суспільство
Арабо-ізраїльський конфлікт за всю історію існування Держави Ізраїль залишався основною проблемою ізраїльського суспільства. Можливості та шляхи її врегулювання були довгий час заблоковані через невизнання цієї держави арабськими сусідами, а також сохранявшейся окупації Ізраїлем частини арабських територій в Внаслідок війни 1967 р. Військові зіткнення мали місце в 1973 році (Жовтнева війна) і в 1982 році-війна в Лівані. Неврегульованість цього конфлікту завжди стояла в центрі уваги світової спільноти. У листопада 1967 р. СБ ООН ухвалив резолюцію 242, яка стала міжнародною правовою основою врегулювання близькосхідного конфлікту. Резолюція зафіксувала шляху врегулювання за принципом В«земля в обмін на мирВ» на базі необхідність виведення ізраїльських військ з окупованих територій при забезпеченні права всіх держав регіону на безпечне незалежне існування.
У жовтні 1973 р. СБ ООН прийняв резолюцію 338, яка закликала негайно розпочати переговори по встановленню справедливого і міцного миру на Близькому Сході. Рік потому ГА ООН в резолюції 3236 підтвердила право палестинського народу на самовизначення, суверенітет і незалежність, а ООП - в якості законного представника палестинців у всіх переговорах по БВУ. З червня 1980 р. у рішеннях ГА ООН міститься визнання права палестинського народу на створення власної держави.
Ці рішення світового спільноти були в той час неприйнятні для Ізраїлю, офіційна позиція якого незалежно від того, які партії - лейбористські (Мапа, Маарах, Партія Праці Ізраїлю) або право-консервативні (Херут, Лікуд) - стояли біля влади, виражалася в В«консенсусі трьох немаєВ»: - палестинському державі, переговорам з ООП, поверненню Східного Єрусалиму.
Однак навіть у цих рамках офіційного державного підходу позиції різних політичних сил Ізраїлю сильно відрізнялися один від одного. Політична боротьба всередині країни велася в ті роки навколо питання про подальшу долю окупованих територій як про стержневом для будь-якого варіанту врегулювання. Правлячі кола країни були поставлені перед необхідністю вибору того чи іншого напрямку в подальшому розвитку концепції національної безпеки Ізраїлю, яка складається з трьох основних аспектів: демографічного, територіального та військового.
Протягом всієї історії Ізраїлю так і не вдалося сформулювати офіційну концепцію безпеки так, щоб в ній узгоджувалися і не суперечили один одному територіальний і демографічний аспекти. Тому в розвитку концепції національної безпеки намітилися два напрямки
(1) блоку Лікуд і партій В«ПравішеВ» нього - збереження всіх окупованих територій, причому окремі його представники не виключали захоплення нових територій (наприклад, у Лівані) або масову депортацію палестинського населення (трансфер). Прихильників цього підходу традиційно називали В«яструбамиВ».
(2) блоку Маарах і всіх В«ЛівихВ» партій-відмова від частини територій заради збереження демографічної В«ЧистотиВ» і досягнення миру. Прихильники територіального компромісу вважалися В«ГолубамиВ».
Розвиток подій у світі та регіоні диктувало необхідність робити конкретні кроки в напрямку врегулювання конфлікту.
У 1978 р. була зроблена перша спроба знайти компромісний варіант врегулювання взаємовідносин Ізраїлю з помірними арабськими режимами. Візит єгипетського президента Анвара Садата, переконав ізраїльський народ у тому, що є арабський лідер, дійсно бажав миру, потім ізраїльсько-єгипетська зустріч, підготовлена ​​американцями в Кемп-Девіді у вересні 1978 р., і підписаний на базі Кемп-Девідської домовленостей мирний договір між Ізраїлем і Єгиптом в 1979 привели до закінчення військової конфронтації між цими державами (в 1982 завершився вихід ізраїльських військ з окупованого в 1967 р. Синайського півострова).
Підписані прем'єр-міністром Ізраїлю М. Бегіна і президентом Єгипту А. Садатом документи стосувалися як умов миру між Єгиптом і Ізраїлем, так і питання про майбутню долю окупованих територій. Було досягнуто згоди на план В«повною автономії В»для палестинців з територій і введення там самоврядування, яке замінить ізраїльську військову адміністрацію протягом п'яти років 1 .
Кемп-Девідської домовленості, однак, не призвели до початку всеосяжного врегулювання близькосхідного конфлікту в цілому. Більш того, в самому Ізраїлі росло тиск на уряд Бегіна з боку супротивників будь-яких поступок арабам. В середині 1980 права партія Тхія ініціювала В«фундаментальний законВ», що оголошував Єрусалим "вічною, єдиною і неподільною столицею ІзраїлюВ». Бегін не перешкоджав прийняттю цього закону і зробив усе можливе, щоб перешкодити лейбористам заблокувати його проходження в кнесеті 2 . Одночасно почалося активне будівництво нових єврейських поселень на Західному березі ріки Йордан.
У 1981 р. Садат був убитий під час військового параду в Каїрі. У 1982 р. почалася війна в Лівані, що призвела до численних людських жертв з обох сторін. Міжнародний скандал, пов'язаний з ізраїльською причетністю до різанини в палестинських таборах Сабра і Шатіла, призвів до відставки міністра оборони Ізраїлю А. Шарона. Незабаром у відставку пішов і сам М. Бегін. Все це призвело до тривалої паузи в нормалізації відносин Ізраїлю з арабськими сусідами.
Змінилася в кінці 80-х років ситуація на міжнародній арені і, перш за все, у сфері радянсько-американських відносин створила передумови до переходу від конфронтації до діалогу на близькосхідній арені. США і СРСР почали взаємодіяти з метою врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту.
До цього часу в ізраїльському суспільстві наростала тенденція перегляду офіційного підходу до врегулюванню. За даними опитувань громадської думки, проведених в Ізраїлі в 1987-1988рр., За негайну необхідність вирішувати палестинську проблему висловилися 36% опитаних 3 . У 1989 р. на питання В«чи можна вести переговори з представниками ООП В»30% висловилосяВ« за В». Після того, як до цього питання була додана преамбула: В«якщо ООП визнає ІзраїльВ», за переговори з цією організацією висловилося 53% опитаних 4 . В 1992 безпосередньо за переговори з ООП виступали вже 42% ізраїльтян 5 .
Палестинське повстання - інтифада - почалося в 1987 р., сприяло посиленню протистояння двох підходів до питання війни і миру. Всі спроби ізраїльського керівництва придушити інтифаду були марні. Але якщо для Лікуда ця задача зводилася до пошуку нових ідей боротьби з В«палестинським тероромВ», то для І.Рабіна і Ш.Переса ставало очевидним, що без процесу політичного врегулювання вирішення цієї проблеми (Інтифади) вельми скрутно. В«Сьогодні - говорив І. Рабін в 1992 р. - є шанс прийти до комплексного вирішення цієї проблеми В» 6 .
Позиція Лікуда, залишався при владі з 1977 по 1992 рр.., щодо врегулювання продовжувала базуватися на кемп-девідської схемою. Шамір, що змінив Бегіна, виступав за початок прямих переговорів з арабськими країнами, в ході яких обидві сторони могли б піти на якісь взаємні поступки. Він був спочатку проти мирної конференції, однак не заперечував, щоб прямі переговори проходили під егідою СРСР і США. Сам факт переговорів з палестинською стороною означав для переважної більшості в Лікуді зрушення в бік визнання права палестинців на самовизначення, що виходило за рамки лікудовской концепції безпеки. Праве крило Лікуда виступало за збереження всіх територій і проти будь-яких мирних переговорів. У Лікуді дуже повільно, але посилювалися позиції тих, хто був не згоден з жорсткою позицією керівництва. У 1989 р. близько 13% членів цього блоку виступили за діалог з ООП 7 .
У тому ж році уряд Лікуда виступило з мирною ініціативою (В«план ШаміраВ»), передбачала встановлення відносин з арабськими державами з метою сприяння всеосяжного врегулюван...
