Е..). У них підведений величний підсумок розвитку грецької математики за попередні три століття і вперше з такою силою проявився на практиці дедуктивний метод побудови наукової теорії. Оцінюючи історичне значення праці Евкліда як практичного застосування логіки, А. Ейнштейн підкреслював, що це дивовижне твір дало людському розуму ту упевненість в собі, яка була так необхідна для його подальшої діяльності.
Логіка Аристотеля значно вплинула також на розвиток ораторського мистецтва, особливо судових промов. Так, один з теоретиків риторики Гермагор біля середини II в. до н. е.. розробив знамениту В«систему знаходженняВ», яка стала вищим досягненням риторичної теорії епохи еллінізму. Все різноманіття судових В«КазусівВ» (випадків) зведено в ній до єдиної схемою видів і різновидів (В«СтатутівВ»), якою користувалися оратори в промовах.
В свою чергу, сама логіка отримала подальший розвиток, як в Греції, так і в інших країнах, причому і на Заході і на Сході. Це розвиток викликалося, з одного боку, безперервним удосконаленням і збагаченням практики мислення (В якому все більшу питому вагу займало наукове пізнання), а з іншого - все більш глибоким проникненням в сутність розумових процесів. А виявлялося воно не тільки у все більш повному та точному тлумаченні сформованого кола проблем, але і в послідовному розширенні предмета логіки за рахунок висування та аналізу все нових її проблем. Спочатку це виразилося, наприклад, в деталізації і узагальненні арістотелівської теорії дедукції. Поряд з посиленою розробкою теорії умовиводів з простих суджень досліджувалися і нові форми дедуктивного виведення - із складних суджень. Така, наприклад, логіка стоїків (3енон, Хрісіпп - III в. до н. е..).
В середні віки великий суспільний резонанс отримала про В¬ блема загальних понять - В«УніверсалійВ». Суперечка про них розтягнувся на століття.
В епоху Відродження логіка переживала справжню кризу. Вона розцінювалася в Як логіки В«штучного мисленняВ», заснованого на вірі, якому протиставлялося природне мислення, що базується на інтуїції і уяві.
Новий, більш високий етап у розвитку логіки починається з XVII в. Цей етап органічно пов'язаний із створенням у її рамках поряд з дедуктивної логікою логіки індуктивної. У ній знайшли відображення різноманітні процеси отримання загальних знань на основі все більш накапливавшегося емпіричного матеріалу. Потреба в отриманні таких знань найбільш повно усвідомив і виразив в своїх працях видатний англійський філософ і натураліст Ф. Бекон (1561-1626). Він і став родоначальником індуктивної логіки. В«... Логіка, яка тепер є, даремна для відкриття знань В», - виніс він свій суворий вирок. Тому як би в противагу старому В«ОрганонуВ» Аристотеля Бекон написав В«Новий Органон ...В», де і виклав індуктивну логіку. Головна увага в ній він звернув на розробку індуктивних методів визначення причинної залежності явищ. У цьому величезна заслуга Бекона. Однак створене їм вчення про індук В¬ ції за іронією долі виявилося не запереченням попередньої логіки, а її подальшим збагаченням і розвитком. Воно сприяло створенню узагальненої теорії умовиводів. І це природно, бо, як буде показано нижче, індукція і дедукція не виключають, а припускають один одного і знаходяться в органічній єдності.
Індуктивна логіка була пізніше систематизована і розвинена англійським філософом і вченим Дж. Ст. Міллем (1806-1873) в його двотомній праці В«Система логіки силогістичної і індуктивної В». Вона істотно вплинула на подальший розвиток наукового пізнання, сприяла досягненню ним нових висот.
Потреби наукового пізнання не тільки в індуктивному, але і в дедуктивному методі в XVII в. найбільш повно втілив французький філософ і вчений Рене Декарт (1596-1650). В своїй головній праці В«Міркування про метод ...В», грунтуючись на даних, перш всього математики, він підкреслював значення раціональної дедукції як основного методу наукового пізнання.
Послідовники Декарта з монастиря в Пор-Роялі А. Арно і П. Ніколь створили працю В«Логіка, або Мистецтво мислити В». Він здобув популярність як В«Логіка Пор-РояляВ» і довгий час використовувався як підручник з цієї науці. У ньому автори вийшли далеко за межі традиційної логіки і приділили головну увагу методології наукового пізнання, логіці відкриттів. Логіка розглядалася ними як пізнавальне знаряддя всіх наук. Створення подібних В«розширених логікВ» стало характерним в XIX-XX ст.
Відомий внесок у розвиток традиційної формальної логіки внесли російські вчені. Так, вже в перших трактатах по логіці починаючи приблизно з X в. робилися спроби самостійного коментування праць Арістотеля та інших вчених. Оригінальні логічні концепції в Росії розроблялися в XVIII в. і були пов'язані насамперед з іменами М. Ломоносова (1711-1765) і А. Радищева (1749-1802). Розквіт логічних досліджень у нашій країні належить до кінця XIX в. Так, М. Каринська (1840-1917) створив оригінальну загальну теорію висновків - як дедуктивних, так і індуктивних. Праці його учня Л. Рутківського (1859-1920) були присвячені, насамперед, основним типам висновків, їх подальшій розробці, і являли собою, по суті, окремий випадок більш загальної теорії логічних відносин. С. Поварнин (1870-1952) прагнув розробити загальну теорію відносин в логіці. Подальший розвиток традиційна логіка отримала в роки Радянської влади. Вона успішно розробляється і в наші дні.
2. Створення символічної логіки
Справжню революцію в логічних дослідженнях викликало створення в другій половині XIX ст. математичної логіки, яка отримала ще назву символічної і позначила новий, сучасний етап у розвитку логіки
Зачатки цієї логіки простежуються вже в Аристотеля, а також у його послідовників, стоїків у вигляді елементів логіки предикатів і теорії модальних висновків, а також логіки висловлювань Проте систематична розробка її проблем відноситься до набагато більш пізнього часу.
Зростаючі успіхи в розвитку математики і проникнення математичних методів в інші науки вже в другій половині XVII в. настійно висували дві фундаментальні проблеми. З одного боку, це застосування логіки для розробки теоретичних підстав математики, а з іншого - математизація самої логіки як науки. Найбільш глибоку і плідну спробу вирішити встали проблеми зробив найбільший німецький філософ і математик Г. Лейбніц (1646-1416) Тим самим він став, по суті, зачинателем математичної (символічної) логіки. Лейбніц мріяв про той час, коли вчені будуть займатися не емпіричними дослідженнями, а численням з олівцем в руках. Він прагнув винайти для цього універсальний символічний мова, за допомогою якого можна було б раціоналізувати будь-яку емпіричну науку. Нове знання, на його думку, буде результатом логічної калькуляції - числення.
Ідеї Лейбніца отримали деяку розробку в XVIII в. і першій половині XIX ст. Однак найбільш сприятливі умови для потужного розвитку символічної логіки склалися лише з другої половини XIX ст. До цього часу математизація наук досягла особливо значного прогресу, а в самій математиці виникли нові фундаментальні проблеми її обгрунтування. Англійський учений, математик і логік Дж. Буль (1815-1864) у своїх роботах, перш за все, застосовував математику до логіці. Він дав математичний аналіз теорії умовиводів, виробив логічне числення (В«Булева алгебраВ»). Німецький логік і математик Г. Фреге (1848-1925) застосував логіку для дослідження математики. За допомогою розширеного числення предикатів він побудував формалізовану систему арифметики. Англійський філософ, логік і математик Б. Рассел (1872-1970) спільно з А. Уайтхед (18б 1-1947) в тритомній фундаментальній праці В«Принципи математикиВ» в цілях її логічного обгрунтування спробував здійснити в систематичній формі дедуктивно-аксіоматична побудова логіки.
Так відкрився новий, сучасний етап у розвитку логічних досліджень. Мабуть, найбільш важлива відмінна риса цього етапу полягає в розробці та використанні нових...
