Союзу і НАТО, рівнем міжнародного контролю над дотриманням прав людини, фактами застосування інструменту В«гуманітарної інтервенціїВ».
1. Гуманітарна інтервенція як фактор міжнародних відносин
1.1 Доктрина В«гуманітарної інтервенціїВ»
Сьогодні немає чітких визначень ні самого поняття В«гуманітарні інтервенціїВ», ні виробленої юридичної бази їх проведення. На думку російського політолога М. Модіна, якщо з питанням існування даного явища розбіжності вдалося залагодити і визнати на самих різних рівнях його існування (аж до ООН і НАТО), то з приводу часу появи, правомірності використання і безпосередньо визначення даного феномена суперечки все ще активно ведуться.
Тим не Проте, більшість політологів і фахівців з міжнародного права розуміють гуманітарну інтервенцію як В«застосування сили або загрозу силою, здійснювані державою або групою держав за межами своїх кордонів і без згоди країни, на території якої застосовується сила, і спрямовані на запобігання або припинення масштабних і грубих порушень основних прав людей, які не є громадянами цих держав В».
Незважаючи на те, що в експертному середовищі досі триває суперечка про авторство і про часу виникнення самого терміну В«гуманітарна інтервенціяВ», безсумнівно, в лексикон практичної дипломатії він потрапив в другій половині ХХ століття. Сама концепція В«гуманітарної інтервенціїВ» пройшла досить довгий період свого теоретичної кристалізації: від конструкту В«суспільно-політичного реагування В»до безпосередньо самої доктриниВ« гуманітарної інтервенції В».
Відомо, що одним з перших в політологічний дискурс цей термін ввів нинішній міністр закордонних справ Франції Бернар Кушнер. У 1968 році він сформулював положення про В« необхідності західного збройного втручання в етнополітичні конфлікти з метою недопущення геноциду В». Тоді Кушнер активно підтримував сепаратистську держава етнічної групи християн ігбо - Біафра, що знаходилося на території Нігерії. У той час Кушнер активно співробітничав з місією "Лікарі без кордонів В», яка вимагала збройного втручання Заходу в Біафрскій конфлікт.
За словами експерта з "гуманітарних інтервенцій" Дайани Джонстон, використання гуманітарних місій для того, щоб викликати симпатії міжнародного співтовариства до однієї сторони конфлікту, позначило різкий розрив з традицією Міжнародного Червоного хреста - збереження суворої нейтральності в конфліктах ради доступу в зону бойових дій.
Кушнер вибудував логічна побудова, згідно з яким у кожному конфлікті є В«ХорошаВ» сторона, що складається з жертв, і В«поганаВ» сторона, яка хоче всіх їх убити. Тому, західне втручання, викликане зусиллями засобів масової інформації, може вирішити ці проблеми за допомогою застосування сили. Поступово В«реалістичнеВ» напрямок філософської школи, яке піддає сумнів ці допущення, було дискредитовано як аморальне.
Ця концепція пройшла апробацію після в'єтнамської війни, коли група французьких інтелектуалів вела кампанію проти соціалістичного В'єтнаму (В«човен для В'єтнаму В») і закликала світову спільноту надати гуманітарну допомогу в'єтнамцям, втікачам від економічних негараздів в їхній зруйнованої війною країні. Вони знайшли прийнятний спосіб відвернути симпатії від в'єтнамського руху звільнення, яке користувалося практично всезагальним захопленням під час опору американській війні. Ігноруючи економічні позбавлення, викликані багаторічними американськими бомбардуваннями, ця акція стала значним кроком у бік переоцінки В«лівихВ» - стурбованих тепер виключно і вельми активно В«правами людиниВ», але без урахування контексту подій. Зовсім не випадково, що все це співпало з кампанією за В«права людиниВ» президента Джиммі Картера і Збігнєва Бжезинського, спрямованої на відновлення морального авторитету США після в'єтнамської катастрофи.
Югославські війни стали ідеальною можливістю реалізувати на практиці те, що до того часу перетворилося на доктрину В«гуманітарної інтервенціїВ». Це повністю співпало з потребою Сполучених Штатів забезпечити НАТО новою доктриною в період після закінчення холодної війни, яка б дозволила військового альянсу вижити і розширитися.
В цей же час, в 1999 р., сам термін В«гуманітарна інтервенціяВ» увійшов до статус державної політики США та Великобританії. У квітні 1999 р. в Чикаго в Напередодні ювілейного Вашингтонського саміту НАТО прем'єр-міністр Великобританії Тоні Блер вперше використав його для визначення майбутньої політики НАТО на Балканах.
В основу концепції було покладено тезу про те, що гуманітарна катастрофа ніколи не може вважатися чисто внутрішньою справою тієї чи іншої держави і що міжнародне співтовариство не тільки В«правоВ», але навіть зобов'язане В«рішуче втрутитисяВ» в подібні гострі гуманітарні кризи (тобто на практиці - у внутрішні справи суверенних держав) В«для їх оперативного виправленняВ». У наявності, таким чином, зв'язок між В«гуманітарною інтервенцієюВ» і ще однією активно просувної низкою країн Заходу концепцією В« обмеженого суверенітету В», також передбачає можливість зовнішнього, у тому числі силового, втручання у внутрішні справи держав під гуманітарними приводами.
Багато експерти переконані, що раннє і рішуче військове втручання може стати ефективним стримуючим засобом для подальших убивств. Інші вважають, що максимум того, що може дати гуманітарна інтервенція, - це призупинення кровопролиття, якого може бути достатньо для початку мирних переговорів і надання різних форм допомоги. Тобто, вона дозволяє виграти час і, в ідеальному випадку, врятувати багато життів, проте не вирішує проблем, що лежать в основі конфлікту.
Тема В«Гуманітарної інтервенціїВ», не в останню чергу з урахуванням ведуться навколо неї гострих суперечок, також була висунута в число центральних на 54-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, яка відбулася у вересні 1999 р. в Нью-Йорку. Підсумовуючи, можна виділити два відмінних підходу до права на В«Гуманітарну інтервенціюВ». Одні держави (в першу чергу члени НАТО і ряд прагнучих до альянсу країни) прямо допускають можливість втручання у внутрішні конфлікти під приводом В«гуманітарних катастрофВ» без санкції з боку Ради Безпеки ООН. Головне для них - В«пригаситиВ» криза, не піклуючись особливо про регіональних і міжнародних наслідки своїх дій. В позиції іншій, набагато численної групи країн, в яку входила до недавнього часу і Росія, упор робиться на непорушність закріплених в Статуті ООН принципів - зокрема, на виняткові прерогативи Ради Безпеки ООН по санкціонування заходів примусу, включаючи і військову силу.
Багато держав, в першу чергу розвиваються і не приєдналися, спочатку недостатньо енергійно відреагували на цю доктрину, зараз помітно активізувалися, так як почали розуміти, що за певних обставин будь-яке з них може стати її жертвою.
компромісне розв'язку спробував запропонувати в ході сесії Генасамблеї генеральний секретар ООН Кофі Аннан. Визнавши, що В«втручання регіональної організації без мандата ООН в Косово стало трагедією, кинуло виклик всій післявоєнній системі міжнародної безпеки В», він у той же час акцентував складність застосування принципів Статуту ООН в ситуаціях, коли усталене розуміння національного суверенітету більше не відповідає прагненню народів до здобуття фундаментальних прав.
У цій сфері компроміс не завжди може стати ефективною формулою узгоджених міжнародних дій.
Найважливіший, в контексті міжнародного права, принцип невтручання у внутрішні справи держав еволюціонує в напрямку більшої відкритості.
Таким чином, доктрина В«гуманітарної інтервенціїВ» являє собою, по суті, право на В«втручання з метою захисту прав людиниВ» і незважаючи на те, що легітимність і правомірність такого втручання залишаються спірними, цей ідея отримує досить широке поширення в практиці міжнародних відносин.
1.2 Теоретико-правові аспекти проблеми гуманітарних інтервенцій в сучасних міжнародн...
