Ірану на 4 км. Цей факт і подальше за ним заяву президента Т.Озала про те, що в разі необхідності турецька армія повторить подібну операцію, викликали кризу в турецько-іранських відносинах. Керівництво Туреччини продемонструвало рішучість, направивши до Ірану міністра внутрішніх справ І.Сезгіна В«Для поясненьВ». Прибулий в Тегеран у вересні 1992 р. І.Сезгін представив іранському уряду документальні свідчення того, що РПК базується на території Ірану і розташовує там каналами отримання допомоги. Ситуація, що склалася до цього моменту в північному Іраку, сприяла готовності сторін знайти компроміс. Туреччина та Іран зволіли не йти на подальше загострення відносин і підписали угоду В«Про безпеку і співробітництвоВ», створивши спільний комітет з безпеки на рівні міністрів внутрішніх справ. З кінця 1992 р. Іран з метою підтримання відносин з Туреччиною на рівні конструктивного співробітництва став періодично оголошувати про затриманні членів РПК і видавати деяких з них Туреччині. У відповідь керівництво Туреччини видавало іранських опозиціонерів, в наданні притулку яким його звинувачував Іран. Тим не менш, взаємні претензії сторін щодо підтримки РПК і іранських опозиціонерів не вдалося повністю звести нанівець подібними кроками, В«обмін звинуваченнямиВ» час від часу поновлювався на протязі всіх 90-х років. При цьому в даному випадку іракський фактор грав стабілізуючу роль у розвитку турецько-іранських відносин, так як спільні інтереси, пов'язані з північним Іраком, змушували Іран брати до уваги стурбованість Туреччини.
В результаті відвідав Іран в лютому 2001 р. міністр закордонних справ Туреччини І.Джем на зустрічі з президентом М.Хатамі і своїм колегою К.Харразі зазначив, що В«останнім часом Іран надає Туреччині сприяння у боротьбі з РПКВ», і висловив бажання активізувати дана співпраця, налагодивши регулярний діалог між військовими і розвідувальними структурами. У травні 2001 р. міністр внутрішніх справ ТурцііС.Тантан провів у Тегерані переговори зі своїм іранським колегою А.Ларі (відповідно до домовленістю про організацію подібних зустрічей раз на півроку). Темою обговорення стала спільна політика у сфері безпеки. Незважаючи на те, що С.Тантан в черговий раз приїхав в Тегеран з інформацією про підтримку, одержуваної РПК в Ірані, він позитивно оцінив проведені зустрічі. На прес-конференції за підсумками переговорів два міністри заявили про рішення боротися з тероризмом спільно. В«Спільні дії будуть включати в себе взаємне надання інформації, проведення одночасних і спільних операцій, а також обмін спостерігачами В», - пояснив С.Тантан. А.Ларі в свою чергу підкреслив, що між двома міністерствами не залишилося необсужденних питань.
Варто ще раз наголосити, що ні активний діалог на вищому рівні, ні обнадійливі заяви керівників обох країн не могли остаточно виключити проблему РПК з порядку денного двосторонніх переговорів, так само як заклопотаність Ірану турецько-американським співробітництвом і діяльністю іранських опозиціонерів в Туреччині. Взаємною недовірою в даних питаннях було заражено громадську думку двох країн, про що свідчать наступні приклади.
У квітні 2002 р. в одній з провідних турецьких газет з'явилася стаття під назвою В«Туреччина, Іран і РПКВ», автор якої, Т.Акйол, відзначав, що на території Ірану знаходяться бази РПК і пов'язані з нею організації, а один із керівників РПК проходить лікування в м. урумів. За твердженням автора статті, у владних структурах Ірану спостерігається розкол з приводу РПК. Уряд Ірану виступає за видачу терористів Туреччини, прагнучи до розвитку двосторонніх відносин і до поліпшення зовнішньополітичного іміджу Ірану. Однак демократично обраному уряду протистоять такі впливові структури, як В«Вартові революціїВ», духовні лідери та служби безпеки, що намагаються використовувати терористів у своїх інтересах.
На початку вересня 2002 іранський фахівець з міжнародних проблемам д-р Х.Ордуш в публічному виступі з питань відносин Ірану з Туреччиною заявив, що керівництво Туреччини ділиться на дві групи: прихильників зближення з Іраном і тих, хто вважає, що інтересам Туреччини відповідає віддаленість від нього. Коливання у розвитку ірано-турецьких відносин пов'язані з переходом впливу від однієї групи до іншої, в той час як Іран завжди переслідує одну мету: збереження добросусідських відносин. До того ж деякі дружні Туреччині країни відносяться до противників Ірану і чинять негативний вплив на ірано-турецькі відносини.
Разом з тим 2002 р. став початком нового етапу зближення Туреччини і Ірану, причиною якого послужило намір США напасти на Ірак після завершення військової кампанії в Афганістані. Керівництво обох країн негативно ставилося до планів Америки, виступаючи категорично проти створення незалежного Курдистану, яке могло стати наслідком військового втручання в Ірак. Аналітики в різних країнах прогнозували можливість розпаду Іраку на три частини: шиїтську, сунітську та курдську, що сприймалося сусідами Іраку як загроза дестабілізації регіону. При цьому кожна з країн мала ще додаткові підстави для тривоги: Туреччини предстояли важкі переговори зі своїм давнім стратегічним союзником - США, ждавшие від неї підтримки, а Іран побоювався стати наступною мішенню американців, тому незважаючи на антагонізм з режимом С.Хусейна, нітрохи не бажав, щоб його режим повалили США і замінили на прозахідний уряд. До того ж найбільші родовища іранської нафти і газу і основні нафтогазоносні експортні термінали розташовані недалеко від ірано-іракської кордону, що посилювало занепокоєння Ірану, пов'язане з можливою військовою операцією США.
У серпні 2002 р. відбувся візит міністра закордонних справ Туреччини Ш.Гюреля в Тегеран. Однією з найважливіших тем на порядку денному переговорів були події навколо Іраку і проблема збереження її територіальної цілісності. Сторони відзначили збіг поглядів з даного питання і підкреслили неприйнятність будь-яких територіальних змін на карті регіону.
У жовтні 2002 р. президент Ірану М.Хатамі зустрівся з президентом Туреччини А.Сезером в Стамбулі на нараді Організації економічного співробітництва. Глави двох держав скористалися нагодою, щоб висловити спільність поглядів на іракську проблему, підкреслити необхідність пошуку мирного рішення та збереження територіальної цілісності країни, а також неприпустимість створення незалежного держави курдів, здатного викликати сепаратистські настрої серед курдського населення Ірану і Туреччини.
Незважаючи на спільну позицію двох країн з питання територіальної цілісності Іраку, Іран не міг не побоюватися, що в разі реалізації найгіршого сценарію (Відділення північного Іраку від решти країни) Туреччина піде на крайні заходи і окупує Мосул. І тоді до всіх перерахованих негативних наслідків війни в Іраку додасться небажане для Ірану посилення регіональних позицій Туреччини.
Парламентські вибори в Туреччині в листопаді 2002 р., що призвели до влади Партію справедливості і розвитку, не змінили вектора розвитку турецько-іранських відносин і підходу до ситуації в регіоні. 30 листопада 2002 відбулася телефонна розмова першого віце-президента Ірану М.Арефа з новим прем'єр-міністром Туреччини А.Гюль, в ході якого сторони заявили про намір продовжувати всебічний розвиток відносин і висловили зацікавленість у проведенні консультацій, що грають важливу роль у зміцненні регіональної безпеки в нинішніх складних умовах.
У міру того, як рішучість США розпочати війну в Іраку ставала все більш очевидною, активізувалися зусилля турецької дипломатії, спрямовані на консолідацію з сусідами по регіону. На початку січня 2003 р. прем'єр-міністр Туреччини А.Гюль зробив поїздку по країнах Близького Сходу з метою обговорення ситуації навколо Іраку. 12 січня А.Гюльпрібил в Тегеран, де зустрівся з президентом М.Хатамі. В умовах углублявшегося кризи досягнення взаєморозуміння з Іраном набуло для Туреччини особливої вЂ‹вЂ‹актуальності, тим більше, що незадовго до А.Гюль в Тегеран приїжд...
