ндромів), корекції особистісних особливостей реабілітанта (якщо хвороба посилює деякі аномальні індивідуальні особливості людини);
методи фізичної реабілітації (кінезотерапія, Ерготерапія, мануальна та тракційної терапія, масаж, апаратна фізіотерапія, голкорефлексотерапія, бальнеолікування та ін);
медикаментозна реабілітація, виступаюча при деяких захворюваннях (цукровий діабет, епілепсія та ін) як один з основних методів реабілітації людини;
ортотерапія (включає засоби тимчасової іммобілізації, корсети і головожердателі, ортези, коригуючі лікувальні костюми, інвалідні крісла і ін);
реконструктивна хірургія (Ендопротезування суглобів та ін);
- трудотерапія (як метод відновлення побутових і професійних навичок хворого на фоні позитивного психотерапевтичного впливу);
школа хворого і родичів (як найдешевший, але і більш ефективний метод реабілітації, що дозволяє подолати важкі психологічні наслідки захворювання або травми, і навчитися жити з наявними обмеженнями життєдіяльності).
Таким чином, комплексний характер реабілітаційних заходів проявляється і в тому, що в реабілітації інвалідів та хворих з ушкодженнями повинні брати участь не тільки медики, але й інші фахівці: соціологи, психологи, педагоги, представники органів соціального забезпечення, представники профспілки, юристи і т.д.
2. Можливо раніше початок проведення реабілітаційних заходів, які органічно включаються в терапію і повинні її доповнити і збагатити. Якщо людині загрожує інвалідність, ці заходи є її профілактикою, якщо інвалідність розвивається, вони стають першим етапом боротьби з нею. Принцип можливо раннього початку МР стосується як хворих з гострими, так і хронічними захворюваннями. У першому випадку МР повинна починатися разом з початком лікувальних заходів. Деякі дослідники (В.З. Кучеренко, 1987) вважають за доцільне її проведення з моменту ліквідації загрози життю, але пасивні методи реабілітації можуть і повинні призначатися ще в реанімаційному періоді і продовжуватися на тлі інтенсивного лікування гострого захворювання. На думку Ю.В. Гольдблат (2006) такий ранній початок реабілітаційних зусиль необхідно у зв'язку з найбільш активно протікають саме в цей період процесами реституції та регенерації, а також з поступовим згасанням реабілітаційного потенціалу інваліда внаслідок перебудови відносин його особистості зі зміною мікросоціального середовищем, В«вживанняВ» в інвалідність, ослаблення мотивації на реадаптацію та розвитку рентних установок. При хронічних захворюваннях ранній початок, можливо, при умови своєчасної діагностики, бажано ще до розвитку функціонального дефекту або при незначній його вираженості. У вітчизняній медицині превалює тенденція розглядати заходи щодо профілактики інвалідності в рамках медичної реабілітації. В.З. Кучеренко, (1987), підкреслює, що об'єктом медичної реабілітації повинні бути особи з можливими наслідками хвороби, а не тільки з уже сформованими. Ми також відносимо хворих з початковими проявами інвалідизуючих захворювань і навіть з потенційною загрозою їх розвитку до реабілітаційного контингенту.
Таким чином, принцип раннього проведення реабілітаційних заходів має на увазі наступне: окремі заходи медичної реабілітації повинні починатися в перші дні (а іноді і в перші години) хвороби чи отриманої травми після стабілізації життєво важливих функцій. Це наочно продемонстровано на малюнку.
Якщо в перші дні питома вага лікування значно перевищує питому вагу реабілітаційних заходів, то з плином часу цей дисбаланс вирівнюється і настає момент, коли реабілітація є основним методом ведення хворого на фоні підтримуючого медикаментозного лікування. Зубчики на малюнку підкреслюють тісний взаємозв'язок чисто лікувальних і реабілітаційних заходів.
М.М. Кабанов (1985) вказує, що В«не завжди легко провести чітку межу між профілактикою та лікуванням, і тим більше важко провести її між лікуванням та реабілітацією. Це заважає справі, а іноді віддає схоластикою ... Успіх будь реабілітаційної програми залежить як від обліку клініко-біологічних, так і психосоціальних факторів В».
3. Принцип етапності увазі надання реабілітаційної допомоги людині впродовж досить тривалого відрізка часу. Це пов'язано з тим, що хворий переходячи від гострої фази захворювання до підгострій і потім до хронічної, послідовно повинен отримувати відповідну реабілітаційну допомогу: в профільному стаціонарному відділенні, стаціонарному моно-або багатопрофільному реабілітаційному центрі, в реабілітаційному відділенні амбулаторно-поліклінічного закладу, вдома, в санаторії і т.д. Даний принцип М.М. Кабанов виділив як принцип ступінчастості (Перехідності) прикладених зусиль, проведених впливів і заходів, виділяючи при цьому три основних етапи: перший етап - відновна терапія, другий етап - реадаптація, третій етап - реабілітація (в прямому сенсі цього слова). Ще раз підкреслимо, що перераховані принципи та етапи були розроблені М.М. Кабановим стосовно до хворим, що страждають психічними захворюваннями.
Т.Д. Демиденко (1979, 1989) адаптувала дані етапи для реабілітації хворих з цереброваскулярною і іншою патологією. Так, по Т.Д. Демиденко основними завданнями I етапу є психологічна і фізіологічна підготовка хворого до початку активного лікування і проведення заходів, що попереджають розвиток дефекту функцій, інвалідизації, а також усунення або зменшення цих явищ. Завдання II етапу - Пристосування хворого до умов зовнішнього середовища - характеризуються нарощуванням обсягу всіх відновлювальних заходів, збільшенням питомої ваги психосоціальних впливів. Завдання III етапу - побутове пристосування, виключає залежність від оточуючих, відновлення соціального і, по можливості, доболезненном трудового статусу. У реабілітаційних програмах на всіх етапах передбачається звернення до особистості хворого, поєднання біологічних і психосоціальних форм лікувальної дії.
4. Індивідуальність реабілітаційних заходів. Тобто в кожному конкретному випадку повинні враховуватися особливості реабілітанта в медичному, професійному, соціальному, побутовому плані і в залежності від цього повинна складатися індивідуальна програма реабілітації. Адже як різний за течією процес хвороби у різних людей, як неповторні характери людей в різних умовах їх життя і роботи, так і реабілітаційні програми для кожного хворого або інваліда повинні бути строго індивідуальні. Цей принцип отримав реалізацію в складанні індивідуальної програми реабілітації хворого та інваліда, яка орієнтована на конкретну особистість з урахуванням особливостей хвороби та її наслідків, ступеня вираженості обмежень життєдіяльності, у тому числі втрати працездатності, сімейного та соціального положення реабілітанта, його професії, віку і т.д. При цьому хворого потрібно орієнтувати на досягнення конкретних результатів по закінченню даної програми реабілітації.
5. Безперервність реабілітації, є наріжним каменем ефективності, так як тільки за рахунок безперервності проведення реабілітаційних заходів досягаються запобігання інвалідності, зменшення тяжкості інвалідності та пов'язаних з нею витрат на тривалий матеріальне забезпечення, поступове одужання і повернення інваліда до трудової діяльності. Як вказує С.М. Зоріна (1970) В«Дуже важливим є положення про безперервність реабілітації: медична реабілітація повинна починатися в процесі лікування, професійна реабілітація повинна починатися відразу ж по закінченні медичної; працювати людина повинна почати відразу ж після закінчення курсу професійної реабілітації. В іншому випадку, хворий звикає до пенсії, страждає його психіка, і практика показує, що залучити його до реабілітації в пізні терміни після лікування дуже важко В».
6. Послідовність. Реалізація індивідуальної програми реабілітації повинна здійснюватися в строгій послідовності процедур та заходів, що має сприяти максимальної ліквідації інвалідизуючих наслідків і подальшої інтегра...
