сутність світу можна було виразити у вербальних формах.
У автора Житія немає установки на енігматічні тексту, на необхідність його дешифрування В«хитромудримВ» читачем за допомогою особливого ключа. Немає і ієрархії кодів, при якій В«побутовоїВ», В«реальнийВ» (або квазіреальний) рівень - подієвий - підпорядкований символічного.
Барочний художник як би змушував читача, дешіфруя текст, знаходити істину, прихований сенс. У Авакума ж - істина задана спочатку, а глибинні смисли як би іманентні повсякденності. В«РозлитіВ» в ній: такі, В«гіперматеріальниеВ», В«оплотненниеВ» чудеса в Житії (чудо з щами, з курочкою і т. д.). Житію Авакума глибоко чужа установка на літературність і вигадка, властива барокової словесності. Твір Авакума - всупереч точці зору В. В. Кожинова (Кожинов В. В. Походження роману. М., 1963. С. 252-260) - не роман; не цілком коректні і поширені визначення його як В«автобіографіїВ», В«сповідіВ» або В«Сповіді-проповідіВ». Це - саме житіє.
Авакум - Традиціоналіст, який потрапив у ситуацію В«кінця світуВ», В«кінця часівВ»: В«Ну, ось, дожили, дав Бог, до краю. Чи не кручіньтеся, наші православні християне! Право, буде кінець, скоро буде. Їй, не забариться В»(Друге послання Симеону, с. 168). Глибинний зміст він знаходить вже не В«назовніВ», не в Церкві, якої В«опанував диявол В», але в собі як сакральноїВ« одиниці В»,В« малої церкви В». (Про народження загостреного особистісного самовідчуття у традиціоналістів і про сприйняття ними особистості як сакральної цінності і хранительки традицій і засад віри в Руша світі див.: Плюханова М. Б. Про деякі рисах особистісного свідомості XVII в. в Росії// Художній мова Середньовіччя. М., 1982. С. 184-200. СР в кн.: Панченко А. М. Російська культура в переддень петровських реформ.) Саме бажаючи залишитися В«ревнителем старовиниВ», Авакум порушував канони
традиції. Так, не надибуємо ні в кого з російських книжників, крім Авакума, опис В«ПоширенняВ» власного тіла, вмещающего світобудову, сходить, як зауважив А. М. Панченко (Панченко А. М. Російська культура в переддень петровських реформ. С. 34-35), до старого, добре відомому джерелу - апокрифи про Адама. Наважуючись на немислимий для давньоруського агіографа вчинок - створення власної агіобіографіі - Авакум одночасно В«приносить в ньому покаянняВ». Підкреслена В«нехтування словомВ», просторіччя, побутова приземленість описів були як би своєрідним жестом самознищення, спокутування гордині автором, самовпевнено насмілилися писати своє житіє, гріховно, блюзнірство претендуючи на святість. В«ОпрощенняВ», приземленість надавала також і велику реальність, переконливість викладеним в Житії чудесам. Візіонерство надає авторитетність сказаному автором на захист старовини, включення в текст Житія символу - В«емблемиВ» (корабель в баченні) прочиняє вищий сенс у подіях життя Авакума.
Нещодавно про приналежність творів протопопа Авакума і його Пустозерского соузникам інока Єпіфанія до бароко написав І. П. Смирнов: В«Старообрядники звертаються в своїй літературній творчості до здавна відомим жанрам - серед іншого до житійного. Однак притаманна епосі бароко установка на приглушення опозицій, в тому числі контрасту між "я" і "не-я", тягне за собою у Авакума і Єпіфанія злиття житія з автобіографією.
<...>
Традиція (І тим більше той підкреслений консерватизм, про який зараз йде мова) затемнює етапний характер національної культури, замасковуватися її включеність в інтернаціональне діахронічне рух. Використання старообрядцями XVII в. канонічних жанрів і інших стереотипів забарвлювало В«спонтаннеВ» російське бароко в середньовічні тони і заважало прихильникам 'древлего благочестя 'усвідомити їх творчі устремління як новаторські, барочні. Традиції ускладнюють культуропорождающім суб'єктам адекватне саморозуміння. Якщо завгодно: через них Діахронічний поступальність часто (але, звичайно, не завжди) робиться б е з с о з н а т е л ь н и м культури В»(Смирнов І. П. Про давньоруській культурі, російській національній специфіці і логіці історії (1991)// Смирнов І. Мегаісторія. До історичної типології культури. М., 2000. С. 390).
Розуміння бароко як культурної епохи, якого дотримується дослідник, бачиться мені недостатньо чітким, і, відповідно, вживання їм терміна В«барокоВ», видається, розмитим і невизначеним. Постулюючи своєрідність російського XVII століття як періоду бароко, І. П. Смирнов на цій підставі приписує барочні властивості явищам, історично одночасним з барочними культурними феноменами: співіснування в часі стає відправним пунктом для зарахування творів Авакума і Єпіфанія до бароковій літературі, барочні ознаки їх творів не відзначаються.
До барочним текстам нещодавно відніс Житіє Авакума і А. В. Михайлов: В«Це оповідання, безприкладної щирості і простоти, розгортається в так само зумовленому епохою смисловому просторі: зовсім поруч з людиною живуть Христос і богородиця, бог і диявол. Вони тут навіть ближче до людини, ніж у патетичної риториці бароко: вгорі зяє прірва вічного блаженства, внизу зяє безодня вічної кари, - як сказано в трагедії А. Гріфіуса. Тут, у протопопа Авакума, ці сили завжди поруч, під боком, не метафори, а сама реальність. Ними порушені найпростіші речі з людського оточення. Просте слово Авакума, вченого і невченого, - це теж слово риторичний, навантажене функцією морального значення, настанови. Воно зароджується в церковній традиції і тут, ні на мить не забуваючи про вічну міру цінностей, обертається правдивістю самої життя. Вічне змикається з особистим переживанням, позачасове з миттєвим. Дивно перетворення цього риторичного, що спирається на загальне і внелічние слова в невигадливість правдивого <...> В»(Михайлов А. В. Проблема стилю і етапи розвитку літератури нового часу// Михайлов А. В. Мови культури: Навчальний посібник з культурології. М., 1997. С. 479-480).
Поетика контрастів, властива світу Житія, А. В. Михайловим також трактується як барочна: один з меж бароко - В«це небувалим чином вчинилося у протопопа Авакума набуття правдивості життя - життя, яка, як і у всьому бароко, розгортається посередині між світом верху і низу, порятунку і прокляття В»(Там же. С. 480).
Однак А. В. Михайлов, здається, немов забуває про декларувати ним же самим принципі, згідно з яким дослідні дефініції напрямків і стилів повинні враховувати внутрішню точку зору літератури (Михайлов А. В. Проблема аналізу переходу до реалізму в літературі XIX століття// Михайлов А. В. Мови культури. С. 58-61). В«<...> Докладати до твору таке-то поняття замість іншого отже здійснювати вельми радикальну процедуру, - це, скажімо, не просто стилістична переорієнтація твори, але майже буквально перенесення його з одного будинку, з одного світу - в інший В»(Там же. С. 59).
Між тим, принципова відмінність творів пустозерцев від барокової книжності (я не торкаюся впливу бароко на пізнішу старообрядницьку словесність, перш всього на Виговського школу) в тому, що якщо барочні тексти мають риторичну основу і підпорядковані ігровий - в широкому сенсі - установці (тобто певною мірою є літературою у вузькому сенсі слова), то творам Авакума і Єпіфанія ці властивості абсолютно чужі. Авакум аж ніяк не грає словом, а житійна традиція - для нього не фон, на якому можна вдало продемонструвати свою майстерність і навіть не риторична норма, що стає мірою для індивідуальних стильових В«відхиленьВ» і вишукувань. Авакум сприймає житийную традицію як слово не риторичне, а живе, як канву для власних текстів. У аввакумовской творах можна зустріти і подобу барочного В«дотепностіВ», консептізма (Хоча б парадоксальний мотив в'язничному сидіння як володіння всією землею, поданий в контрасті з уявною владою царя - в В«П'ятоїВ» чолобитною). Однак для прилічення творів Авакума до бароко повинні бути підстави в семантиці його текстів - а таких підстав як раз і немає. Авакум як книжник НЕ протиставляє риториці та поетиці російського придворного бароко інше риторичне. Просто в...
