их - величних і похмурих - віє суворим диханням зла, в якому В«світ лежитьВ». Багатьом здавалося, ніби поетом в епоху створення цих п'єс опанував песимізм і він вустами своїх героїв полегшував особисту гнітючу тугу. Пригадують навіть факти, повергшее його в безпросвітне настрій: страта графа Ессекса, одного з покровителів поета, потім цілий ряд втрат, - сина, молодшого брата, матері ... Все це поступово затьмарило дух поета, і він, починаючи з В«ГамлетаВ», дав волю наболілого почуттю.
Всі подібні міркування навряд чи необхідні для пояснення творчості Шекспіра. Поет ніколи не був оптимістом, не дожив і до песимізму. Він ще в ранніх комедіях і драмах намітив мотиви, буквально збігаються з пізнішим так званим песимістичним ліризмом. Ще в комедії В«Сон у літню нічВ» є слова: В«Все світле так швидко в жізн6і гасне В», і ще Антоній, геройВ« Венеціанського купця В», порівнював життя з підмостками, а людей - з акторами, тобто передбачав знаменитий монолог Макбета.
Шекспір, отже, не був схильний до песимізму в якийсь певний період свого життя. Філософії його навчила особиста доля, настільки гаряче і щиро зображена ним у сонеті до одного. А ця наука почалася одночасно з літературною діяльністю поета, і йому не було потреби чекати екстрених пригод, щоб зобразити на своїй сцені правду життя у всій повноті і неупередженості. Але його великі драми аж ніяк не навіювання песимізму, тобто одностороннього світогляду, а результат все тієї ж проникливою вдумливої вЂ‹вЂ‹мудрості, яка раніше підказала поетові таємницю психології Річарда III і світлі образи комедій. Він повторив цю психологію і в трагедії В«ОтеллоВ», але і тут вже переробкою свого джерела показав, що не в Яго сенс і сила світового життя.
В«ОтеллоВ» як В«трагедія обманутого довіри В»
В«ОтеллоВ» - трагедія У. Шекспіра. Вперше поставлена ​​на сцені лондонського театру В«ГлобусВ» 6 жовтня 1604 р. в честь короля Якова I, незадовго до цього дарував трупі те5атра право називатися В«Слуги Його ВеличностіВ». Ймовірно, трагедія була написана в тому ж році. Вперше була опублікована в 1622 р. лондонським видавцем Т. Уоклі. Джерелом сюжету послужила новела Д. Чінтіо В«Венеціанський маврВ» зі збірки 1566 В«Сто оповіданьВ», в якому історія подана як В«розповідь дружини прапорщикаВ». Ця новела була переведена на англійську мову лише в XVIII столітті, тому залишається припустити, що або Шекспір ​​був знайомий з її італійським чи французьким текстом, або чув чийсь докладний переказ. При збереженні обший лінії сюжету, в ключових моментах, у створенні психологічно складних характерів героїв Шекспір істотно переробив початковий матеріал: видозмінив мотив помсти негідника Прапорщика, по новелі, закоханого в Дездемону і відкинутого нею, надає піднесений характер любові Дездемони й Отелло, якого вона В«полюбила доблесть В», він же їїВ« за співчуття до нього В». Мотив ревнощів Отелло також був значно змінений: у Шекспіра вона продиктована не ураженим почуттям честі або ображеної гордістю чоловіка-власника, а є виконанням реального боргу героя, прагне знищити зло в світі. Отелло - не мелодраматичний лиходій, який вбиває з ревнощів; при таких умовах поет не міг би зацікавити нас його долею і ще менше - викликати в нас враження зворушливе і піднесено трагічне. Драма тут втрачає вузько особистий, любовний сенс і піднімається до вищого трагічного мотиву - до зіткнення особистості зі середовищем.
У всіх зрілих шекспірівських трагедіях зображувані на сцені події відсунуті від глядача в глибину століть - у античність або в легендарне середньовіччя. Така хронологічна дистанція була необхідна поетові для того, щоб він міг у узагальненій формі вирішувати найбільші і самі гострі проблеми, висунуті сучасністю. І тільки В«ОтеллоВ» в цьому плані являє виняток. Історична подія, яка Шекспір ​​вводить у свою п'єсу, - спроба турецького нападу на Кіпр - мало місце в 1570 році, всього за 30 років до прем'єри В«ОтеллоВ». Якщо ж врахувати, що англійці епохи Шекспіра, незважаючи на всю неприязнь до своїх головних ворогів - іспанцям, продовжували захоплюватися перемогою іспанського флоту над турками при Лепанто в 1571 році, то стає зрозумілим, що глядачі В«ГлобусаВ» повинні були реагувати на трагедію про венеціанському Маври як на п'єсу про сучасність.
В В«ОтеллоВ» розвиток дії п'єси в найбільшій, у порівнянні з усіма зрілими трагедіями Шекспіра, ступеня сконцентровано навколо подій особистого плану. Тут немає ні Троянської війни, ні зіткнення Єгипту з Римською імперією. Навіть військовий конфлікт, готовий розгорітися між Венецією і турками, виявляється вичерпаним вже в першій сцені другої дії: буря, пощади кораблі Отелло і Дездемони, пустила до дна турецьку ескадру.
Така побудова п'єси легко може привести до аналізу В«ОтеллоВ» як трагедії суто особистого плану. Однак будь перебільшення інтимно-особистого початку в В«ОтеллоВ» в збиток іншим сторонам цього твори врешті-решт неминуче обертається спробою обмежити шекспірівську трагедію вузькими рамками драми ревнощів. Правда, в словесному ужитку всього світу ім'я Отелло вже давно стало синонімом ревнивця. Але тема ревнощів у шекспірівської трагедії виступає якщо не як другорядний елемент, то у всякому разі як похідне від більш складних проблем, що визначають ідейну глибину п'єси.
Галерею образів, що виявляють собою різні породження венеціанської цивілізації, вінчає образ самого страшного його представника - Яго.
Текст п'єси дозволяє досить повно реконструювати біографію Яго. При цьому, правда, доводиться спиратися головним чином на його власні заяви; а властивості душі Яго такі, що до багатьох з його тверджень слід ставитися обережно.
Яго молодий - йому всього 28 років, але в венеціанської армії він вже не новачок; мабуть вся його свідоме життя пов'язана з військовою службою. У цьому з особливою наочністю переконує щире обурення Яго з приводу того, що на місце заступника Отелло призначений не він, а Кассіо; в підвищенні Кассіо Яго вбачає виклик нормальному армійському порядку, при якому на просування по службі може в першу чергу претендувати той, хто вище за званням і у кого більше вислуга років:
У тому й прокляття служби,
Що рухаються по листах, по знайомству,
А не за старшинством, коли за першим
Триває другий.
Ясно, що, на думку Яго, вислуги років у нього вистачає.
У тій же сцені Яго згадує про свою участь у боях на Кіпрі і Родосі, в християнських і язичницьких країнах; надалі він також неодноразово згадує епізоди своєї бойової життя.
Так чи інакше, послужний список Яго досить багатий. Коментатори давно звернули увагу на лексичну забарвлення реплік Яго, зазначивши в них велика кількість флотських метафор, які характеризують персонажа і виконують тим дуже істотну функцію. Образ моряка за часів Шекспіра асоціювався не лише з романтикою заморських відкриттів і піратських нальотів. В очах глядачів тієї пори моряк був В«Смердючим, незалежним, п'яним, які горланять і забіякуватимВ», іншими словами, матрос часів Шекспіра був типовим представником самих низів демократичного суспільства. Тому достаток морських термінів і метафор в мові Яго служило точно розрахованим засобом підкреслити грубість і неосвіченість Яго.
неотесаністю Яго впадає в очі. Дездемона з повною підставою називає жарти, які Яго відпускає в її присутності, розвагою, гідним завсідників пивних:
Плоскі шинкові жарти для звеселяння старих дурнів.
Але Яго і не прагне приховати своєї брутальності; навпаки, він бравує нею і витягує з цієї грубості небувалі вигоди для себе: личина простого, прямодушного солдата, яку з таким успіхом носить Яго, змушує інших дійових осіб повірити в його чесність і відвертість.
Головне, могутнє і ефективна зброя Яго - його тверезий, практичний розум. Яго - людина, наділений чудовою спостережливістю, яка допомагає йому скласти безпомилкове уявлення про оточуючих його л...
