розвіяти деякі ілюзії та надії на якісь легкі успіхи в пізнанні її сутності та отримання В«достовірнихВ» висновків в рамках однієї наукової сфери або дисципліни.
Якщо дискусія шістдесятих років з проблеми національного характеру в основному, так чи інакше, була пов'язана з науковим визначенням нації, то дискусія, організована журналом В«Радянська етнографіяВ» в 1983 році, характеризувалася якісно новою сходинкою в розробці даної проблематики. Тим часом деякі вчені схилялися до такої думки, що минула дискусія не внесла нічого нового в розробку проблеми національного характеру, а лише виявила те, що поняття психічного складу нації ширше, ніж поняття національного характеру. В Насправді ж вона допомогла проясненню деяких спірних моментів у даній області та сприяла постановці багатьох нових питань, переважно общеметодологического плану, які в подальшому в певній мірі послужили надійним орієнтиром у конкретних етнопсихологічних дослідженнях.
перше, неприпустимо абсолютизувати ті чи інші риси і приписувати їх лише окремим етнічним спільнотам. Своєрідність рис обумовлені не їх унікальністю, а ступенем вираженості і неповторною сполучуваності цих рис. По-друге, національний характер не є механічна сума або набір характерів окремих індивідів, а являє собою фіксацію стійких типових рис, які проявляються в різній мірі у більшості індивідів того чи іншого етносу.
Тим самим автор дотримується наступного визначення сутності національного характеру: Національний характер є сукупність типових, стійких рис нації, сформувалися в ході історичного, соціально-економічного і духовного розвитку, а також під впливом природно-кліматичних та біолого-соматичних факторів, що виражають собою своєрідність і дух нації, його менталітет, звички та уподобання [7].
У сучасній західній етнопсихології все частіше стали ототожнювати, а нерідко і замінювати поняття В«національний характер В»поняттямиВ« ментальність В»іВ« менталітет В». Тому, щоб уникнути плутанини в нашій роботі робиться спроба всебічно освятити сутність цих категорій, їх відмінність і спільність.
Для дослідження національного характеру необхідний комплексний підхід, із залученням, поряд з філософами і етнопсихології, фахівців інших сфер наук: етнографів, істориків, літературознавців, лінгвістів, мистецтвознавців та ін Як багатогранне явище соціальної психології, національного характеру відображає різні аспекти національного буття; перш за все, пов'язані з особливостями національної історії, культури, побуту, мови, звичаїв, традицій та ін областей соціальної життя [5].
Для прояснення сутності національного характеру з методологічної точки зору виправданим представляється почати даний параграф з аналізу категорії В«характерВ» - історії її виникнення, сутності та значущості в системі соціально-психологічного та філософського знання.
У філософському енциклопедичному словнику термін В«характерВ» (від грец. - буквально означає - відбиток, ознака, відмінна риса) визначається як В«цілісний і стійкий індивідуальний склад душевного життя людини, що виявляється в окремих актах і станах його психічного життя, а також в його манерах, звичках, складі розуму і властивому людині колі емоційного життя В»[33, 754].
Що стосується самого терміна В«Національний характерВ», то він уперше був введений у науку і став об'єктом дослідження в західноєвропейської філософської та соціологічної думки другої половини ХVIII-початку ХIХ ст в роботах видатних філософів того часу. Серед тих, хто виявляв великий інтерес в дослідженні даної проблеми, в Зокрема, до питання про причини існування національного характеру і фактори, що сприяють його формуванню, слід виділити роботи І. Канта, Д. Юма, Г.Гегеля, І. Фіхте, а також К. Гельвеція, І. Гердера та інших мислителів.
Найбільш систематичне вчення про національний характер викладено у творчості засновника німецької класичної філософії І.Канта У його антропологічному вченні наводиться різні типологічні рівні характеру:
характер особистості,
характер статі,
характер народу (включаючи національний характер) і
характер роду.
У концептуальному плані характер націй, за Кантом, може бути як природженою, так і набутим, формований в ході її історичного розвитку.
Однак розглядати національний характер як вроджена властивість або як результат звички, вироблений тим чи іншим народом, в ході свого довгого спільного життя, є, на думку Канта, занадто ризикованим і емпірично бездоказовим. Також безпідставні спроби виводити риси національного характеру від форми правління або пояснювати їх природними умовами (клімат і грунт). Наприклад, як свідчать історичні факти, при переселенні цілих народів на нові місця вони не змінювали свого характеру, а тільки намагалися пристосувати його до нових умов і що при цьому в мові, в роді занять, навіть в одязі все ще видно сліди їхнього походження і тим самим і їх характер.
Співвітчизник І.Канта І. Гердер вважав, що вдача або характер людей є продукт, перш за все природних умов, а також контактів народів один з одним.
Неоціненний внесок у осмисленні поняття і ролі національного характеру внесли російські революційні демократи В.Г. Бєлінський, А.І. Герцен, Н.А. Добролюбов, Н.Г. Чернишевський. У своїх міркуваннях про психологічні відмінності народів вони вели рішучу боротьбу проти націоналістичного піднесення одних народів і приниження інших, і їх ідеї носили загальнолюдський, гуманістичний характер [6].
Певні передумови наукового пояснення психологічних особливостей націй і на цій основі наближення до розгадки таємниці національного характеру пов'язане з виникненням вчення марксизму.
Спробу розгадати таємницю В« російської душі В»або національного характеру російського народу зробив видатний російський філософ Бердяєв.
У ХХ столітті в дослідженні сутності національного характеру найбільшим успіхом користувалася американська етнопсихологічна школа в особі А. Кардинер, Р. Бенедикт та М. Міда. Використовуваний цими антропологічними школами підхід виходив із зовсім інших методологічних арсеналів і принципів дослідження, а також з абсолютно інших цілей, концептуальних ідей і позицій. Всі вони були максимально наближені до реальності життя, повсякденної побуті і способу життя досліджуваних етнічних спільнот. У своїх антропологічних дослідженнях вони головну увагу приділяли ролі культури, перш за все ролі дитинства і соціальних інститутів - як головного фактора у формуванні рис національного характеру.
Значний прогрес у дослідженні національного характеру був досягнутий в рамках формується нової самостійної науки - етнопсихології. Засновниками зазначеної науки (сер. XIX в) є німецькі вчені М. Лацарус і Г. Штейнталь. У центр своєї доктрини вони поставили дослідження сутності В«народного духуВ», тобто національного характеру і виявляються в таких сферах духовної культури як мові, звичаях, традиціях, звичаях і вчинках, а також закономірності функціонування етнічного характеру в різних галузях життєдіяльності, в тому числі в науці, мистецтві і повсякденному житті. Не менше значення вони надавали і виявленню причин зародження, розвитку і занепаду того чи іншого етносу.
Глобалізація в цілому є позитивною тенденцією розвитку людства, покликана інтернаціоналізувати і інтегрувати світову економіку всіх країн в єдину світову господарську систему, а також забезпечити міжнародну безпеку, стабільність і мирне співробітництво; сприяти розвитку демократії, прав і свобод громадян. Іншими словами глобалізація в перспективі повинна сприяти формуванню єдиної всесвітньої ринкової економіки. Результатом цієї інтеграції повинен стати процес по подальшому просуванню до В«більш відкритого і інтегрованому світі, наближається все ближче і ближче, до земного кулі без кордонів і до більш інтегрованої, відкритою і взаємозалежною світової економіці В»[7, 21].
Однак, на самому, справі процес цей супрово...
