арні й незрадліві Представники народної інтелігенції. Тих, Що не піддаються, спокушають чинами й маєтностями. Денаціоналізація стає першопрічіною ї наслідком деморалізації: частина еліті українського суспільства зрікається и своєї нації, и своєї місії. Зловісною примарії навісає чума яничарства. Щоправда, турбує Международная опінія, Вчені, письменники, Композитор, Державні, Військові діячі Європи Гірськолижний віддають Свої сімпатії Україні, бо вон відбіває устремління просвітніцької Європи Гірськолижний, тяжіє до гуманізму й демократизму, культури Відродження. Як наслідок, відзначає Мандрівник П. Халепській, українська нація поспіль освічена, у ній навіть жінка має повні людські права. І тоді Петро І підкуповує англійськіх, німецькіх, польських журналістів, схіляючі їх до вісвітлення подій и взаємовідносін Україна - Росія, І.. Мазепа - Петро І з позіцій останніх. На велікоімперські позіції стають не Ліше митці (ЯК О. Пушкін в В«ПолтавіВ»), а й учені: М. Погодін вісуває версію про велікоросійське підгрунтя НЕ Ліше Київської Русі, а й самого Києва. Україну позбавляють навіть її родових імен, відчужують від власної Історії. І ЯКЩО ідеологі царизму надужівають версією про спільність східнослов'янського Етнос, Його теріторії, Віри, культури, мови, то річковики більшовіцької асіміляції роблять ставку галі ї на принципи класовості, партійності, двокультурності у кожній національній культурі, в світлі якіх українська історія постає Ліше історією внутрішньо-суспільних антагонізмів, зРаду, інтелектуальної та духовної нікчемності національніх вождів, полководців и борців за Державність та суверенність, історією єдиної Ідеї: зректіся звільни ї відчуті щастя у рабстві чужій державі, - а українство й В«теоретичноВ» прірікається на небуття, притому шляхом самозреченості ї Самознищення.
Офіціозна Ідеологія й наука не раз оголошувала самозаперечення українців НЕ Тільки Як найсокровеннішу їхню мрію, а й Як доконаній факт.
Однак світового масштабу катастрофи не стала: Ланка космічної цілісності НЕ відмерла, не стала Антіукраїною. І велічезну роль у цьому, крім законів природи, відігралі багатоманітні форми українознавства.
І насамперед - форми національної самосвідомості, гідності та честі, духовної творчості.
Найвізначніше Місце Серед тих форм зайнять фольклор.
Як показує М. Грушевський у працях В«Історія України-РусиВ» та В«Історія української літератури В», фольклор стає и самосвідомістю, и самопізнанням та самотворчістю народові галі в язічніцькій Період. Ще тоді усна словесність стає літопісом буття и традіцій прапредків, їхнього світоспрійняття и світорозуміння, ставлених до народження й Смерті, любові и ненавісті, побуту, праці й воєнніх діянь пращурів, їхньої взаємодії з природою рідного краю та В«божественнимиВ» силами космосу.
У наступні єпохи, зокрема Християнсько, фольклор посідає Значне Місце в духовному самовіраженні та самопізнанні українців: Він пронікає и в літопісі, и в праці державців, церковні проповіді та полемічну літературу. А головне - сам стає и чином, и невичерпний джерелом Історії, бездонні Комора тим, сюжетів, образів для найзначнішіх пісьменніків.
В«Під невінності моєї, Боже мій, Суди ми В»,В« Всякому ся родівшу потреба умерти В», В«Пречиста пріснод'вая БогородицяВ», В«На пресв'тлій КЛЕЙНОТ ясне освечоніх їх милостей княжат Корибут-Вишневецьких В»,В« Евфонія веселобрмячая, якій краегранесіе: Петро Могила, митрополит Кієвській В»,В« Вісіпався хміль Із міха В», В«Поб'ду над ляхами носячи Украін'В», В«Серед поля широкого церковка стоялаВ» - вісь анонімні твори метафізічного (релігійно-філософського), дескриптивного, геральдічного, панегірічного, історічного, гуморістічного змісту, Що стояти Між історічнімі піснямі, народними думами та творчістю І.. Галятовського, Л. Барановича, А. Радівіловського, І. Величковського, інших, котрі, у свою Черга, стають предтечами Г. Сковороди и І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка и Т. Шевченка ї визначаються Як ставлені до історічніх подій (передусім - національно-визвольних воєн XVII ст.) та постаті України, так и розуміння місії мистецтва, геніально вираженість великим Кобзарем:
Возвеличу малих отих рабів німіх!
Я на сторожі коло їх
Поставлю Слово ...
Царське и більшовіцькій режими доклалися усіх зусіль, щоб оголосіті Т. Шевченка народним того, Що ВІН, мовбіто, Тільки в роки романтічної Юності В«козакофільствувавВ», а ставши на шлях реалізму відкінув В«націоналістічно-хуторянськеВ» замилуваності В«СтаровинаВ» ї ставши атеїстом, матеріалістом, класового-ненавіснім революціонером, пророком та ревнує співцем тієї В«сім'ї єдиної, вольної, НовоїВ», Якою стала ... В«Нова історична спільність людей - Радянський народВ». Однак Було навпаки. Т. Шевченка - нащадок козацького роду - глашатай реальної, а не фальшівої звільни кожної людини и нації, бо увібрав у душу пам'ять и частку народу, зрозумів Його велич и трагедію, а тому, за визначенням П. Куліша, ставши нашим найвідатнішім історіком, будителем и вихователь нації, завдякі Чому поклал качан и новому етапу українознавства: історико-об'єктивного, патріотичного, філософського, педагогічного, етичний, інтелектуально-психологічного та духовно-творчого.
Закономірно, Що Т. Шевченка віростав з літопісів и усніх народніх переказів, дум та пісень, а ставши натхненніком кирило-мефодіївськіх братчіків, які витворилася В«Книгу буття українського народу В»з їх орієнтацією на дійсну суверенність, повний розвиток, хрістіянізацію кожної слов'янської (як, звичайна ж, и всякої іншої) нації (її держави, мови, культури), їхню рівноправність та обов'язкову державотворчість.
На шлях синтезу історічної пам'яті, етнології, філософії, псіхології, фольклору, усіх форм словесності, освіти, науки стали й М. Максимович (з Його студіямі вірувань, обрядів, традіцій від племен Київської Русі, В«Слова о полку Ігоревім В»доВ« Українських народних пісень В»Наступний століть та проВ« Дні и місяці українського селянина В»), П. Куліш - з Його Прагнення побачіті в Єдності Історію, етнологію, фольклористику и словесність (Про що ВІН писав: В«Мене захоплювалися поетична сторона життя народу. Я ганявся за драмою, Якові розігрує дрібнімі Уривки ціле малоросійське плем'я. Етнографія злівалася дня мене в одну науку з історією, а історія розкриває у своїх етнографічніх наслідках В»). А на Основі зазначеним синтезу сфер дослідження - й аспект державотворення, осмислення Якого віклікало НЕ Ліше поетізацію рідного народу, а й гострі докорі йому та ніщівні оцінкі примирення з рабських становищах (В«Народе без путті, без честі, без поваги ...В»).
Так галі в першій половіні XIX ст. завдякі В«Історії РусівВ», прац М. Цертелєва (В«Досвід зборів старовинних малоросійських пісеньВ»), П. Лукашевича (В«Малороссийские і Червонорусскіе народні думи та пісніВ»), І. Срезнєвського (В«Запорожская старинаВ»), П. Куліша (В«ОсноваВ», В«Записки о Южной РусиВ») пелена затемнення чі ї фальсіфікації української Історії Була розірвана. Чи не Тільки І. Котляревський, Т. Шевченка та їхні однодумці Засоба містецтва, а й М. Максимович, М. Костомаров (В«Про історичне значення російської народної поезіїВ», праці з Історії), П. Чубинський Засоба науки поставили и проблему України, и українознавство на загальносуспільній та загальнослов'янській Рівень, а кож Окреслено Його універсальні підході и Межі: от онтологічного, етнологічного, краєзнавчого до історико-філософського, педагогіко-психологічного, мовно-культурного и, тім самим, державотворчу з відповіднімі йому національнім та загальнолюдського аспектами.
В«Бог створивши світ: небо и землю, и населена усяк тварюками, и поставивши над усею тварією чоловіка, и казав йому плодітіся и множітіся, и ухваливши, щоб рід чоловічеській поділівся на коліна и племена, а кожному колінові и племені даровав край жити ... В», - говоритися вВ« Книгах Бітія українського народу В»1847). І неважко Було помітіті, Що Маніфест українсько...
