(свободу) християн від закону (теза). З іншогобоку, християни з іудеїв дотримувалися іншої точки зору, стверджуючидомінуюче положення закону в житті Церкви (антитеза). У цьому конфліктіміж християнством ап. Павла і іудеїв Баур бачив народження ранньої Церкви II в.,в якій обидві позиції гармонійно поєдналися (синтез).
Вчений вніспомітний внесок в історичне богослов'я, оскільки включив процес розвиткуЦеркви в сферу наукових інтересів біблійного богослов'я і тим самимсприяв виникненню так званої Тюбінгенський школи, що зробилавеликий вплив на сучасних німецьких вчених.
Опонентів Бауруможна було знайти відразу в двох таборах: по-перше, проти виступали ті, хтозаперечував значущість історичного підходу, по-друге - ті, хто поєднувавісторичний підхід з вірою в одкровення Нового Завіту. До перших справедливоможна віднести Е.В. Хенгстенберг (1829), роботи якого В«ХристологіяСтарого Завіту В»іВ« Історія Царства Божого в Старому Завіті В»не відповідаливимогам принципів історизму і системності. Хенгстенберг не вважаводкровення Ісуса Христа принципово новим кроком, оскільки Старий Завіт вінтлумачив виключно в духовному плані, мало враховуючи історію. І.К. Гофман,навпаки, широко застосовував історичний метод для В«виправданняВ» Біблії. Рухаючисьв цьому напрямку, Гофман навіть створив свою В«школу історії спасінняВ» (Heilsgeschichte), в якій намагався длякожної з книг Біблії знайти своє місце в схемі історії спокутування. В«Вченіцього напрямку, що належали до так званої Ерлангенськая школі,розглядали Біблію не як зібрання доказів доктрини, але яксвідчення того, що Бог зробив в історії для порятунку людства. Вонивважали, що твердження Писання - не річ в собі і не об'єкт віри, а булизадумані як свідоцтва про спокутних діяннях Бога В»[5]. Багато хто з відомих вчених ХХ в. (Ф.А.Г. Толука,Т. Зан, П. Фейні, Ф. Бюшель (1937), А. Шлатер (1909), Е. Штауфер(1941)) знаходилися під враженням від досліджень Ерлангенськая школи.
Наступнимвитком богословсько-історичної науки стали лібералізм і історизм, на підставіяких християнство розумілося виключно як духовно-етична релігія.Царство Боже - це вище благо, етичний ідеал, в центрі якого ідеябогоспілкування, в якій існують особисті стосунки з Богом як з Отцем. Науковийінтерес вчених цього напрямку обертався навколо історичної особистості Христа іЙого етичних поглядів, а також подальшого розвитку християнського віровчення позабудь-яких богословських інтерпретацій. До вчених цього кола прийнято відносити імена Г. ХольцманВ«Підручник з богослов'я Нового ЗавітуВ» (1896-1897, 1911), П. ВернляВ«Возніккновеніе нашої релігіїВ» (1903-1904), Адольфа фон Гарнака В«Сутністьхристиянства В»(1901). До речі Хольцман один з перших, хто досліджував питаннякультурного, релігійно-філософського контексту в проповіді апостола Павла, вЗокрема він зазначав в посланнях апостола елліністичні відгомони. Інші Б.Вайсс (1868) і В. Бейшлаг (1891) писали свої праці з богослов'я вліберальних тонах, визнаючи тим часом реальність одкровення і цінністьканону. Наприклад, Вайсс простежує еволюцію християнського віровчення, виявляючичотири різних періоду в розвитку богословських поглядів апостола Павла, коженз яких розглядає окремо. Цей підхід відбився в працях іншихнімецьких консервативних вчених, таких як Т. Захн (1932) і П. Файне(1910, 1950), а також у роботах на англійській мові: Orello Cone, The Gospel and Its Earliest Interpreters (1893); GB Stevens, The Theology of the NT (1899); EP Gould, The Biblical Theology of the NT (1900); AC Zenos, The Plastic Age of the Gospel (1927) [6].
ВВідповідно до принципів об'єктивності наука в пошуку рішень небудьпроблеми одночасно розвивається по різних напрямках. Іноді результатипаралельних досліджень мають значні якісні відмінності. В кінці XIX в.і початку XX в. паралельно ліберальному напрямку в біблійномубогослов'ї розвивалася школа історії релігії. У 1902 р. Отто Флейдерерзапропонував науковому співтовариству звернути особливу увагу на історичне тлоепохи, в якому зародилося християнство. Теоретично нову концепціюсформулював У. Врейде у своїй праці В«Про завдання і методі так званогобогослов'я В»[7].Врейде протиставив християнську віру власне богослов'я як системіідей, таким чином, завдання, поставлене ним перед наукою, зводилася довисловом живого релігійного досвіду ранніх християн у світлі їх релігійногооточення. Цей підхід (на думку Д.Е. Ледда) вказував на те, що богослов'я Нового завітуповинно поступитися місцем історії релігії раннього християнства. Новий напрямокзадало тон в науці в роботі В«Biblishe Theology des NTВ» Г. Вейнеля (1913, 1928), в якій автор порівнюєхристиянство з іншими релігіями. З чотирьох можливих типів релігійхристиянству відводитися їм роль етичної релігії спокути. Також ця точка зору виражена в наступних роботах: SG Case, В«The Evolution of Early ChristianitiВ» (1914); EW Parsons,В«The Religion of the NTВ» (1939) і EF Scott, В«The Varieties of NT ReligionВ»(1943). Розвиток даного напрямубогословської думки засноване на абсолютно різному сприйнятті вчення ГосподаІсуса Христа і Його учня, апостола Павла. Цю тенденцію підтримував І. Вайсв роботі В«Проповіді Ісуса про Царство БожеВ», проте широкого поширеннявона отримала завдяки дослідженням Альберта Швейцера.
1.2 АльбертШвейцер
Цей ученийодин з перших в XX в., кому вдалося детально розглянути богослов'яапостола Павла в своїй монументальній праці The Interpretation of the New Testament (1861), а також TheMisticism of Paul the Apostle (1930). Швейцера турбувало два питання, з якими він підходивдо безлічі робіт з даної проблеми. По-перше, яким іудейським або грецькиммислителем в дійсності слід вважати апостола Павла? По-друге, щоє головним стрижнем в богослов'ї апостола - В«виправдання віроюВ» або В«життяу Христі В»?
Ці питанняпов'язані між собою в концептуально новому підході Швейцера, де сама ідеяВ«Виправдання віроюВ» містить у собі критику іудаїзму, у разі, якщо поняттяВ«Життя у ХристіВ» зародилося в надрах іудейського віровчення. Вченому, вважаєШвейцер, не слід тлумачити проповідь апостола Павла в елліністичнихкатегоріях. Розставляючи акценти на іудейській традиції, Швейцер виводить вчення провиправдання вірою з центру Павлова богослов'я, відводячи йому роль лише якогосьполемічного випаду. Власне В«життя у ХристіВ» розуміється АльбертомШвейцером в контексті юдейської апокаліптиці. Це означає, що в В«ІсусіМесії Бог Ізраїлів вторгається у світ і апокалиптически діє в ньому.Справжній народ Божий відтепер незбагненним чином з'єднаний з Месією В»[8].
РоботиАльберта Швейцера вплинули на багато наступних інтерпретації Послання доРимлян. Його точка зору протистоїть поширеній думці, що фабулаапостола в цьому посланні знаходиться в ідеї виправдання вірою, тому слідом заним було написано чимало робіт, в яких серцевиною вчення апостола Павлавважається теза про В«життя у ХристіВ». Через це виведення вчене співтовариствонерідко приходило до розбіжностей, адже в історії вивчення епістолярноїспадщини апостола Павла Послання до Римлян часто відводили ключовубогословську роль. Взагалі праці цього вченого сформували певне полепроблем, вирішувати які приходиться будь серйозному досліднику текстівпослань апостола Павла і в даний час. Головні чотири питання, якіпоставив Альберт Швейцер перед богословської наукою, виглядають наступним чином:
1.Яке місце апостола Павла в релігійній ситуації I в. н.е.?
2.Де вихідна точка і серцевина Павлова богослов'я? Як необхіднорозуміти його сенс?
3.Наскільки розуміння текстів вченими збігається з їх реальнимзначенням, іншими словами, чи більше екзегези або ейзегези в богословськихроботах, не привноситься чи в послання нових, чужих їм смислів?
4.Як необхідно сприймати ідеї апостола Павла стосовно дореальному житті?
Чотирипитання суть чотири напрямки, які, так чи інакше, присутні у всіхдослідженнях послань апостола Павла: історія, богослов'я, екзегеза іпрактика. Внесок Альберта Швейцера в тому-то й полягає, що в...
