о.
У парламенті як представницькому органі завжди втілювалася ідея вищого буття єдиної національної держави. В ідеалі парламентаризм заснований на демократичних традиціях служіння загальнодержавним інтересам. Благо тому суспільству, де державні органи і діячі зміцнюють солідарність і громадянський мир, майстерно і виважено здійснюють політику узгодження нескінченно різноманітних соціальних інтересів, уміло виокремлює із загальної маси і правильно формулюють загальнодержавні і всенародні інтереси, гармонійно поєднуючи їх з іншими інтересами.
Раніше стану направляли в представницькі установи самих "зубастих" своїх політиків, а з іншого боку, вони намагалися жорстко контролювати їх поведінку в зборах. Так зароджувалося те, що ми сьогодні називаємо імперативним мандатом.1
Однак парламент - це вищий представницький орган, який обирається населенням (виборчим корпусом), працює на постійній основі і є своєрідним дзеркалом суспільства. Ні один інший державний орган чи суспільний інститут не має права і не може говорити від імені всього народу.
Парламент повинен бути таким органом, а парламентарі - такими діячами, які представляючи інтереси різних соціальних груп і прошарків населення, постійно шукають рівнодіючу в системі політичних сил, виробляють шляхом дебатів, погоджень та голосування рішення, що влаштовують всіх або більшість членів суспільства.
Наділений вищою владою - владою народу, парламентарій при виконанні своїх обов'язків стає уособленням волі народу, недоторканою і повноважною особою. З часів римських трибунів носій народної влади був символом громадянського суспільства, демократії; він був ниткою, яка зв'язує народ і державний апарат. Руками народних ізбранцев створюється історія людської цивілізації, і від того, хто він - той, кому довірено найвища честь говорити від імені народу, які його можливості, права та обов'язки - іншими словами, який його конституційно-правовий статус, залежить майбутнє даної нації і держави.
Парламентарій повинен бути наділений такими правами і обов'язками, які давали б йому можливість найкращим чином і в повному обсязі здійснювати функції та завдання, поставлені перед ними. Перш за все, він зобов'язаний вести законодавчу роботу і виражати інтереси всього народу, в тому числі своїх виборців.
Основу формування і діяльності Верховної Ради України становить ідеї народного представництва, впровадження яких у політичне життя зарубіжних країн було історично пов'язано зі становленням їх держав.
Конституційно-правовий статус народного депутата України визначає Конституція України (28 червня 1996 р.), Закон України "Про статус народного депутата України" (25 вересня 1997 р.), "Про вибори народних депутатів України" (24 вересня 1997 р.), Регламент Верховної Ради України, Закон України "Про комітетах Верховної Ради України "(4 квітня 1995 р.) та інші акти. Проте до цих пір не вирішено ряд проблем, які стосуються статусу парламентарія.
Перш за все, необхідно зупинитися на питанні виникнення повноважень і, власне, самого статусу того чи іншого народного представника. Процедурою, внаслідок якої з'являються ці повноваження, що створюють фундамент для конституційно-правового статусу, є вибори народних депутатів України.
Момент, з яким українське законодавство пов'язує безпосереднє вступ депутата в свою посаду, є принесення їм відповідно до Конституції присяги на вірність України.
Найважливішим елементом конституційного статусу народного депутата України є і те, що народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі, вони не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі. Вимоги в відношенні несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом.
Роботи, що стосуються статусу народного депутата, присвятили С.А.Авакьян А.А. Безуглов, Б.Г. Просвірнін, А.В. Зінов'єв, Р.К. Давидов, А.Я. Слива та інші. Ці праці становлять великий науковий інтерес і у своїй сукупності охоплюють майже всі сторони конституційного статусу депутата. Однак звертає на себе увагу той факт, що в українській правовій науці досі немає монографічних робіт, в яких об'єктом правового дослідження був би депутат як основний компонент законодавчого органу в Україні - Верховної Ради.
Більшість монографічних робіт написані до дев'яностих років. Пояснюється це, ймовірно, тим, що останнім часом законодавство в області представництва народу змінюється досить швидко. Мова йде, перш за все, про чіткому розмежуванні пільг і привілеїв народних депутатів України і депутатів місцевих рад.
До того ж, до недавнього часу майже всі автори, що досліджували правове положення народного депутата, поділяли повноваження на два елементи - права і обов'язки депутата. Представляється, що такий підхід є занадто спрощеним, а тому не завжди вірно відображає об'єктивно існуючі зв'язки. Адже повноваження депутата не можна розглядати тільки як його права, наприклад, по відношенню до Верховної Ради, так як ті ж самі дії депутата по відношенню до виборців можуть виступати як його обов'язки.
Раніше в роботах робилися спроби класифікувати права і обов'язки депутатів стосовно до різних форм їх діяльності: правове становище депутатів на сесії, в комітеті, у виборчому окрузі. [2] Однак подібні класифікації не охоплюють такі елементи правового статусу, як, наприклад, виникнення, припинення і термін дії депутатського мандата. З урахуванням зазначеного представляється доцільним при науковому дослідженні конституційно-правового статусу депутата визначити його структуру, виходячи з виявлення його мікроструктурних правових інститутів.
Статті, що публікуються сьогодні в засобах масової інформації, а також виступи самих депутатів по телебаченню і радіо, дають чітке уявлення про конституційно-правовому становищі народного представника в Україні.
У своїй роботі я постараюся розкрити основні поняття, принципи та елементи конституційно-правового статусу народного депутата України, проблеми, виникаючі в даній області і шляхи їх вирішення, а також окреслено коло повноважень і основних гарантій депутатської діяльності.
Суттєве удосконалення порядку та умов роботи Верховної Ради України, процедур прийняття рішень відбудеться за умови прийняття нових парламентських законів.
Розділ 1 Нормативно-правова забезпеченість статусу народного депутата України.
1.1 Принципи правового статусу народного депутата.
Статус народного депутата України (від лат. status - стан, становище) - це правове положення народного депутата як повноважного і відповідального представника народу України в суспільстві і державі, обумовлений сукупністю правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з політико-правовою природою депутатського мандата, його виникненням, припиненням і терміном дії, повноваженнями депутатів, гарантіями їхньої діяльності, а також відповідальністю депутатів. [3]
У зв'язку з цим слід виділити основні принципи, що стосуються статусу парламентаря:
1. принцип незалежності: юридично депутати не повинні підкорятися волі виборців, партійних органів і органів державної влади. Вони розглядаються як представники всієї нації, а не одного виборчого органу. Звідси логічно випливає заборона імперативного мандата і відкликання депутата, так як згідно конституціям демократичних держав парламентарії у своїй діяльності керуються тільки конституцією і своєю совістю. Це так званий принцип вільного мандата.
Принцип незалежності, крім вищевказаного, також містить у собі парламентські (депутатські) привілею (Гарантії), і, перш за все, імунітет, трьома найважливішими складовими елементами якого є наступні: свобода слова, депутатська недоторканність і, безумовно, свобода голосування. Перший (індемнітет) зводиться до того, що депутат не може бути притягнутий до кримінальної, а...
