в Дельфах і зіграв помітну роль в історії давньогрецької думки. Кращим полісом Хілон вважав той, де громадяни слухаються законів більше, ніж ораторів [5, с.12].
Особливої вЂ‹вЂ‹уваги заслуговує творчість Солона (між 640 і 635 - ок. 559 до н. е..), знаменитого державного діяча і законодавця. Саме з реформами Солона пов'язано формування демократичного ладу в Афінах. У народі було популярним його крилатий вислів В«рівноправ'я війни не виробляєВ».
Держава, по Солону, потребує перш за все в законному порядку: беззаконня і міжусобиця - найбільше зло, порядок і закон - найбільше добро для поліса. Представляє інтерес характеристика Солоном закону (і влади закону) як поєднання вдачі і сили, причому мова йде саме про офіційну силі поліса, а не про фактичну силі борютьсясторін або приватних осіб [3, с.19].
З ідеєю необхідності перетворення громадських та політико-правових порядків на філософських засадах у VI-V ст. до н. е.. виступили Піфагор (580-500 рр.. до н.е.), піфагорійці (Архіт, Лізис, Філолай та ін), Геракліт (530-470 рр.. До н.е.). Критикуючи демократію, вони обгрунтовували аристократичні ідеали правління "кращих" - розумової та моральної еліти.
Заслугою Піфагора (близько 570 - близько 500 р.р. до н.е.) розробка поняття В«справедливістьВ» як заходи нормування нерівних відносин і нерівних індивідів. Згідно Піфагору, справедливість полягає в відплату рівним за рівне, причому в залежності від характеру відносин повинні дотримуватися відповідного виду справедливості. Ідеалом громадської організації за Піфагором є держава, в якому панують справедливі закони [11, с.16]. Після божества, вчив Піфагор, більш за все слід поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не зовнішньо та удавано.
Цей же ідеал держави зі справедливими законами визнавав Геракліт (близько 540 - близько 470 рр. до н.е.) вважаючи їх джерелом закон божественний. Життя поліса і його закони повинні, по Геракліту, слідувати логосу. Звідси він виправдовує соціальну диференціацію як зумовлену різним ставленням людей до логосу, тобто божественному закону. Чим більше індивідууму доступне розуміння логосу, тим більш високий соціальний статус він повинен займати.
Критикуючи демократію, де править натовп і немає місця кращим, Геракліт виступав за правління кращих. В«Один для мене, - говорив він, - десять тисяч, якщо він - найкращий В»[5, с.13].
2.2 Період розквіту давньогрецької політико-правової думки (V - перша половина IV в. до н.е.)
Розвитку політико-правової думки в V в. до н.е. значною мірою сприяло поглиблення філософського і соціального аналізу проблем суспільства, держави, політики і права.
Особливе місце в історії політичної думки займає Демокріт (близько 460 - близько 370 рр. до н.е.), який зробив одну з перших спроб розглянути становлення і розвиток суспільства як частина єдиного суспільного процесу.
За Демокріту, людське суспільство є продуктом тривалої еволюції і прогресивного зміни первісного природного стану. У ході цього процесу люди поступово під впливом потреби, наслідуючи природі і тваринам і спираючись на свій досвід, придбали всі свої основні знання і вміння, необхідні для суспільного життя. Таким чином, людське суспільство з'являється лише після довгої еволюції як результат прогресивного зміни вихідного природного стану.
У цьому сенсі суспільство, поліс, законодавство створені штучно, а не дані по природі. Проте сама їх походження являє собою природно-необхідний, а не випадковий процес. У державі, за Демокріту, представлені загальне добро і справедливість. Інтереси держави понад усе, і турботи громадян мають бути спрямовані до його кращому влаштуванню й управління [5, с.13].
Залучення політико-правової теми в коло широкого обговорення пов'язано з іменами софістів, які виступили в V в. до н.е. в умовах зміцнення і розквіту античної демократії. Виникнення школи софістів як суспільного руху було викликано зміцненням демократичного ладу Афін в другій половині V в. до н.е. Софістами (слово походить від грецького В«софосВ» - мудрий) називали тоді філософів, які навчали мистецтву сперечатися, доводити, виступати в суді і народних зборах. У цьому відношенні софісти реалізовували практично одну з програмних ідей демократії - ідею навчання мудрості, поширення знань.
У центрі уваги софістів знаходилися питання права і політики, моралі, прийоми доказів і ораторського мистецтва. Інтерес до цих проблем багато в чому був обумовлений ідеологічними установками демократії: оскільки знанням відводилася роль критерію при відборі кандидатів на державні посади, остільки головне місце в навчанні повинна була зайняти підготовка слухача до політичної діяльності, до виступів в народних зборах і суді.
За затвердилася традиції розрізняють старших і молодших софістів. До видатним представникам старшого покоління софістів належали Протагор, Горгій, Гіппій та Антифонт. Старші софісти дотримувалися в цілому прогресивних, демократичних поглядів [6, с.35]. Славой багатознають софіста, великого сперечальника і блискучого оратора користувався Протагор (481-411 рр.. До н.е.). Основне положення Протагора, поділяється багатьма софістами, звучить так: В«Міра всіх речей - людина, існуючих, що вони існують, а неіснуючих, що вони не існують В». З цього положення Протагор робив висновки про правомірність і справедливості демократичного ладу. Протагор визнавав рівність всіх людей - за їх однаковою причетності до мудрості, чеснот і мистецтва державного життя.
Горгій (бл. 483-375 рр.. до н.е.) був поряд з Протагором одним з найбільш знаменитих софістів. Розвиваючи уявлення про відносність і умовність моралі, Горгій виділяв чеснота для чоловіка і жінки, вільного і раба, чесноту для кожного віку, роду занять і конкретної справи.
Софісти старшого покоління наповнили вчення про мораль індивідуалістичним змістом. Справедливість вчинків пропонувалося оцінювати залежно від умов місця і часу, стану людини і т.д. Подібного роду концепції, що заперечують існування абсолютного єдиного блага, отримали пізніше назву етичного релятивізму.
У дусі вимог зміцнілій рабовласницької демократії старші софісти розвивали вчення про закон. Вони стверджували, що закони, по суті справи, є тією вищою справедливістю, на яку не може претендувати жодна людина, яким би мудрим і доброчесним він не був. Закон є вираження узгодженої, "взаємної справедливостіВ» (Протагор), щось на кшталт суми індивідуальних чеснот. Виходячи з цього, старші софісти поповнили політичну теорію визначенням закону як договору, як спільного встановлення громадян або народу.
Гіппій під законом розумів В«те, що громадяни за загальною угодою написали, встановивши, що має робити і від чого треба утримуватися В». Антифонт прирівнював справедливість до виконання закону. Справедливість полягає в тому, щоб В«не порушувати закони держави, в якому перебуваєш громадянином В». Приписи законів - результат угоди [6, с.36].
Фрасімах з Халкедона був одним з найяскравіших і знаменитих софістів молодшого покоління. Політика, по Фрасімаху, область прояву людських сил і інтересів, сфера людського, а не божественного действования. Реальний критерій практичної політики і принцип владарювання Фрасімах бачив у вигоді найсильнішого.
У кожній державі, пояснював Фрасімах свою думку, влада встановлює закони на свою користь: демократія - демократичні закони, тиранія - тиранічні і т.д. Встановивши подібні закони, влади оголошують їх справедливими. Володіння владою дає великі переваги. Несправедливість в політичних відносинах виявляється доцільніше і вигідніше справедливості.
Прихильником аристократичного правління був, згідно з повідомленням Платона, молодий афінський аристократ і софіст Каллікл. Він різко протиставив природне право полісних законів та загальноприйнятим звичаям. За природою ж, стверджував Каллікл, справедливо те, що кращий вище гіршог...
