и брали участь у регулярних зустрічах Зборів, але в більшості своїй були і готові виконувати будь-які державні посади. Тим не менш у цій демократії були і свої критики, і найбільш в той час впливовий серед них - філософ Платон. Він критикував принцип політичної рівності на тій підставі, що маса не володіє ні розумом, ні досвідом, щоб управляти від свого обличчя. Рішення проблеми, висловлене ним у праці В«РеспублікаВ», він бачив у тому, щоб передати владу в руки класу філософів - вартових, які правили б у дусі свого роду освіченої диктатури. Однак головним недоліком афінської демократії було те, що з неї цілими групами були виключені окремі категорії населення, оскільки участь було обмежено народженими в Афінах чоловіками старше 20 років. Раби (більшість населення), жінки і чужинці не мали жодних політичних прав. Зрозуміло, що афіняни мали можливість присвячувати весь час політиці тільки завдяки тому, що рабовласництво звільняло їх від будь-яких напружених занять, а жіноча праця в родині - від домашніх обов'язків. У цьому сенсі афінський поліс являє собою повну протилежність демократичному ідеалу. Тим не менш, класична модель прямого і безперервного народного участі в політичному житті знайшла своє застосування і в набагато більш пізні часи; це, наприклад, міські збори в американській Нової Англії і общинні зборів невеликих швейцарських кантонів. Вона також лежить в основі референдумів, особливо щодо конституційних питань, і впровадження нового демократичного досвіду, такого, як народні наради та електронна демократія.
2.2 протективного демократія
При своєму відродженні в XVII і XVIII століттях демократичні ідеї набули форму, яка сильно відрізнялася від моделі класичної демократії Стародавньої Греції. Демократію відтепер трактували не стільки як механізм участі спільноти в політичного життя, скільки як засіб, яким люди могли б захистити себе від надмірного втручання держави в їх життя. Звідси і назва В«Протективна демократіяВ». Таке розуміння демократії в особливості було характерно для ранніх ліберальних мислителів, більш за все думали про розширення галузі свободи особистості. Тут було все те ж прагнення захистити індивіда від всемогутнього уряду, що колись було виражено в самому, напевно, ранньому з усіх демократичних заяв - питанні Аристотеля Платону: В«Хто буде вартувати вартою? В».
Через такі ж побоювання перед необмеженою владою Джон Локк в XVIII в. стверджував, що політичне право голосу випливає з природних прав людини, зокрема її права на власність. Якщо уряд через оподаткування має владу експропріювати ту або іншу частину власності, громадяни зі свого боку має право захищати себе через контроль над складом органу, що приймає рішення про податки, тобто законодавчу владу. Іншими словами, демократія стала означати систему В«Влади за угодоюВ», що функціонує через представницьку асамблею. За сучасними поняттями, однак, самого Локка важко назвати демократом, оскільки він вважав, що політичним правом голосу повинні бути наділені тільки власники власності, так як саме мають тими природними правами, які, власне, і можуть бути ущемлені. З більш радикальним розумінням про загальному виборчому праві виступили з кінця XVIII ст. такі теоретики утилітаризму, як Єремія Бентам і Джеймс Мілль.
Утилітаризм у своєму обгрунтуванні демократії теж спирався на необхідність захисту або підтримки індивідуальних інтересів. Бентам при цьому стверджував, що раз індивід прагне до задоволень і уникає страждань, загальне право голосу [1] є єдиним способом забезпечити В«найбільше щастя для найбільшого числа людей В».
Однак обгрунтування демократії принципом захисту індивіда має важливе, але далеко не вирішальне значення. Протективна модель все ж припускає обмежену і непряму форму демократії. Практично згоду керованих тут виражається за допомогою голосування на регулярних і змагальних виборах, що й забезпечує підзвітність суспільству тих, хто управляє. Політична рівність в даному випадку, отже, розуміється чисто технічно - як рівність виборчих прав. Більш того, це перш за все і головним чином система конституційної демократії, що функціонує за певним формальним або неформальним правилам, які обмежують владу уряду. Але якщо право голоси дійсно є засіб захисту свободи особистості, ця свобода повинна бути також забезпечена суворим здійсненням принципу поділу влади через формування окремо виконавчої, законодавчої та судової влади, а також через забезпечення основних прав і свобод людини - свободи слова, свободи пересування та захисту від свавілля. Протективна демократія орієнтована на надання громадянам якомога ширшого кола можливостей жити як хочеться. Тут очевидно, що вона головним чином перегукується з принципами вільного капіталізму і тією концепцією, що саме індивіда слід наділити максимальною відповідальністю за своє економічне і соціальне становище. На цих підставах найбільше прихильників протективная модель демократії знаходила серед прихильників класичного лібералізму, а в сучасній політиці - В«нових правихВ».
2.3 Демократія розвитку
Початкова модель демократії була більш стурбована захистом прав та інтересів особистості, але незабаром в ній з'явився істотно новий акцент - акцент на розвитку людини і суспільства. Нові концепції, що виникли в цьому руслі, сьогодні можна віднести до моделі, званої демократією розвитку. Найбільш сміливий для свого часу підхід в даній області висунув Ж. -. Ж. Руссо. У багатьох відносинах ідеї Руссо знаменували собою рішучу відмову від пануючої ліберальної концепції демократії, в подальше їм призначено буде зробити вплив як на марксистські, так і на анархістські традиції, а ще пізніше - на В«нових лівихВ». Для Руссо демократія була засобом, за допомогою якого люди знаходять свободу або незалежність в сенсі В«підпорядкування лише того закону, який кожен з нас приписує самому собі В». Громадяни в його моделі В«вільніВ» лише тоді, коли вони самим прямим і постійним чином беруть участь у справах співтовариства. Руссо, таким чином, виходив за рамки того розуміння демократії, яке зводить її до виборів, і висував ідеал прямої демократії, абсолютно радикальний для свого часу.
Однак у моделі демократії Руссо скоєно новим була його глибока переконаність у тому, що в Зрештою свобода людини неможлива без його підпорядкування загальній волі. Він вважав, що загальна воля - це В«справжняВ» воля кожного громадянина в протилежність його В«приватноюВ» або егоїстичної, волі. Підкоряючись загальній волі, люди тим самим слідують своїй власній В«істинної природиВ»: загальна воля - це те, до чого прагнув би кожен чоловік, якщо б він завжди був безкорисливий. Руссо при цьому мав на увазі саму широку демократію, для якої необхідний вельми високий рівень як політичного, так і економічного розвитку. Він не був прихильником суспільної власності, але при цьому пропонував, щоб В«жоден громадянин не був настільки багатий, щоб купити іншу людину, і жоден настільки бідний, щоб йому доводилося продавати себе В».
Модель демократії Руссо допомогла сформуватися сучасній ідеї, з якою в 1960 - 1970-х роках виступали теоретики В«нових лівихВ». Мова йде про В«суспільство участіВ» - суспільстві, в якому кожен громадянин мав би повну свободу розвитку через участь у рішеннях, визначають його життя. Цього не досягти без відкритості, підзвітності і децентралізації головних суспільних інститутів - сім'ї, робочого місця та місцевого співтовариства, а разом з тим і політичних інститутів - партій, груп інтересів і законодавчих органів. В основі цієї моделі лежить концепція В«НизоваВ» демократії, або, як її ще називають, В«демократії коренів травиВ»: ідея тут полягає в тому, що політична влада повинна сходити знизу вгору і при цьому з максимально низького рівня. Однак теорія Руссо піддається критиці на тій підставі, що В«справжняВ» воля громадян абсолютно відірвана від їх В«УявноїВ», або чисто суб'єктивної волі. Небезп...
