ня, включаючи визнання, прямі переговори, закінчення бойкоту, дипломатичні відносини з арабськими державами і т.д. Для просування процесу план Шаміра пропонував проведення В«вільних і демократичних виборів серед палестинських арабів В». Передбачалося, що по результатами виборів буде обрано В«палестинське представництвоВ», не пов'язане з ООП і тому прийнятне для Ізраїлю. Вирішення палестинської проблеми пропонувалося в рамках В«адміністративної автономії для палестинцівВ». ООП відкинула план Шаміра, але підтримала ідею виборів як таку.
У Маарахе також змінювалася внутрішня ситуація. Йшов пошук форми співіснування ізраїльського і палестинського народів через механізм переговорів з ООП на офіційному рівні. Опитування суспільної думки показували, що близько 54% ​​членів Маараха підтримували ідею переговорів з ООП і 75%-згодні з принципом В«території в обмін на мир В» 8 .
У квітні 1990 р. Ш.Перес запропонував свій варіант врегулювання. Виходячи з ідеї ізраїльсько-йордано-палестинської конфедерації, він виступав за поетапне вирішення палестинської проблеми. В основі переговорів про конфедерацію, на думку Ш.Переса, з боку Ізраїлю повинен лежати територіальний компроміс. На початковому етапі повинні вестися переговори Ізраїлю з представниками В«внутрішніхВ» палестинців з окупованих територій. Потім - переговори з ООП, на яких в якості посередника будуть виступати США. Сама конфедерація, за планом Ш.Переса, в то час була кінцевою метою і фіналом процесу врегулювання. Проти плану Ш.Переса різко виступив І.Рабін, який вважав, що палестинці, давши згоду на конфедерацію, можуть потім раптово проголосити свою незалежну держава. Рабін представив свої пропозиції щодо припинення інтифади, які передбачали: проведення на територіях виборів під контролем ООН представників палестинців, які могли б потім стати учасниками переговорів з Ізраїлем; встановлення перехідного періоду на 5 років у справі управління окупованими територіями - автономії; початок переговорів (через 3 роки з початку перехідного періоду) про остаточний статус територій. На цьому етапі доцільно підключення В«зовнішніхВ» палестинців - ООП, яких палестинці з територій вважатимуть за потрібне включити в свою делегацію.
Навесні 1990 р. нове уряд Шаміра відмовилося від реалізації своєї ініціативи, а в червні того ж року у зв'язку з терактом, організованим палестинським угрупуванням Абуль Аббаса на узбережжі Ізраїлю, США перервали діалог з ООП. Можливості зав'язування палестинсько-ізраїльського діалогу виявилися заблокованими.
Криза в Перській затоці змінив регіональну ситуацію і дав істотний імпульс для арабо-ізраїльського врегулювання. Після завершення його військової фази СРСР і США зробили спільні та паралельні зусилля з метою запуску мирного процесу, спрямованого на всеосяжне і справедливе врегулювання конфлікту. СРСР і США паралельно з консультаціями між собою мали контакти з арабами і ізраїльтянами. Ці контакти надалі вивели на формування інституту коспонсорства в мирному процесі.
19 жовтня під час зустрічі в Єрусалимі глав зовнішньополітичних відомств СРСР і США була прийнята домовленість про початок 30 жовтня 1991 в Мадриді мирній конференції по Близькому Сходу під спільної радянсько-американської егідою.
Мадридська формула передбачала участь у переговорному процесі представників всіх країн, залучених в конфлікт. Виражена в тексті запрошень на конференцію В«Мадридська формулаВ» передбачала: відкриття конференції для В«запускуВ» мирного процесу та ведення переговорів по двох паралельних напрямах - двосторонньому та багатосторонньому (по загальнорегіональними проблемам) 8 .
Двостороннє напрямок переговорів, мається на увазі прямі переговори Ізраїлю з Сирією, Ліваном, Йорданією і палестинцями, почалося в Мадриді 3 листопада, відразу ж після закінчення підготовчої роботи. Цей формат переговорів Ізраїлю з кожним з арабських учасників (ізраїльську вимогу) дав можливість сторонам відійти від своїх первісних заявочних позицій (власного бачення остаточного врегулювання) як умови початку переговорів.
На ізраїльсько-палестинському напрямі найважче питання переговорів - територіальна проблема Західного берега річки Йордан і сектора Газа - збігся з проблемою палестинського представництва. Передбачалося, що майбутній статус окупованих територій повинен буде обговорюватися Ізраїлем і спільної йордано-палестинської делегацією. Склад палестинських представників на переговорах, що послідували за Мадридської конференцією, був схвалений Ізраїлем. Ключовими пунктами двосторонніх переговорів з палестинцями були проведення виборів на Західному березі р.. Йордан і в секторі Газа і визначення статусу повноважень органів палестинського самоврядування в перехідний період. Ідея полягала в тому, щоб передачею палестинським органам самоврядування ряду функцій зміцнити переговорні та передвиборчі позиції поміркованих палестинців з територій.
Ізраїльтяни воліли вести переговори не з ООП, а з самостійним палестинським керівництвом, яке отримало б законний статус, на що Ізраїль давав своє мовчазне згода 9 . Делегація повинна була складатися лише з жителів територій, які не брали участь в терористичних діях і погодилися піти на тимчасову угоду, тобто відкласти питання про створення палестинської держави, принаймні, на п'ять років. З делегації передбачалося виключити представників ООП і Національної ради Палестини, вона повинна була бути повністю незалежною і представляти незалежну керівництво, що, за висловом Ш. Переса, В«існувало, на жаль, лише в уяві уряду блоку Лікуд В» 10 . У дійсності основні питання роботи палестинської делегації вирішувало керівництво ООП у Тунісі. Воно визначило склад палестинської делегації - її головою був призначений доктор Хейдар абд-аль Шафрі з сектора Газа, один із засновників ООП. Основну ж роботу делегації вели Фейсал Хусейні, негласний представник ООП на територіях, і Ханан Ашраві, прес-секретар делегації. Всі вказівки надходили з Тунісу. Поступово делегацію стали відкрито ототожнювати з ООП і сам Хусейні називав діяльність палестинської делегації В«політикою по факсуВ» 11 . Ідея відсторонення ООП від переговорів провалилася.
Між тим, в ході переговорів палестинська делегація дала згоду на двоетапне врегулювання. На першому етапі повинна була бути досягнута домовленість про тимчасове (Перехідному) п'ятирічному періоді палестинського самоврядування на територіях. Подальший етап (починаючи з третього року перехідного періоду) - переговори про остаточний статус окупованих територій. Ключовим моментом стало згода палестинців віднести питання про Єрусалим на заключний етап переговорів про остаточний статус окупованих територій.
У центрі ізраїльсько-палестинських переговорів було врегулювання старих розбіжностей - питань про кордони, територіях, права на водні ресурси та землю, про заходи безпеки, а також про тимчасове палестинському уряді на п'ятирічний період. На першому етапі була позначена фаза В«спочатку Газа та ЄрихонВ». Позитивним кроком стало рішення ізраїльського кнесету про скасування діяв з 1986 р. положення про заборону на контакти з ООП. Тим не менше, переговори просувалися повільно.
По суті, сторони перейшли до обговорення конкретних проблем врегулювання тільки до кінця 1992р, коли при владі в Ізраїлі встало уряд І.Рабіна. До того часу у нього ще не було чіткої концепції палестинської автономії. Прийшовши до влади під гаслом світу, І.Рабін ще не визначився, як просуватися до нього, особливо на такому чутливому напрямі, як палестинський. Він повинен був постійно оглядатися не тільки на громадську думку, опозицію, але і на положення в власної коаліції. З 120 членів кнесету уряд після виборів мало підтримку 67 депутатів. П'ять з них представляли арабські партії Ізраїлю. Ультраортодоксальної партії ШАС після безперервного тиску на уряд таки вийшла з коаліції, і Партія праці залишилася в більшо...
