, що В«Політико-правове вчення виражено в поняттях і образах, властивих мисленню епохи, уявленнях і доводах, співзвучних або співпадаючих з масовим суспільною свідомістю В». Причому подібний вплив може йти і від творчого сприйняття тих чи інших ідей, і від прямого засвоєння, вбирання ідей попередника, а також і від обгрунтування власної системи через критику та теоретичне неприйняття тих або інших ідей і положень (відношення Аристотеля до спадщини Платона). Розвиток античної духовної культури є внутрішньо суперечливий процес злиття названих тенденцій в єдиному процесі інтелектуального пошуку. Ось чому антична філософська і політична думка В«Була і залишається найважливішою стороною духовно-морального формування особистості, надійним джерелом збагачення розуму і душі, нарешті, воістину естетичного задоволення від прилучення до великим безсмертним думкам, ідеям, інтелектуальним завданням і загадок В».
Світоглядна основа політико-філософського вчення зовсім не усуває багатоваріантності його вирази, своєрідності особистісно-індивідуальних форм, не означає згладжування або елімінування відмінностей. Так, тлумачення політичних питань у Сократа синкретично з обгрунтуванням етичних, моральних питань, моральність В«ПоглинаєВ» політику. Тому питома вага власне політичної проблематики в його творчості незначний. У Платона спостерігається ослаблення етичної проблематики, зате надзвичайно посилюється аргументація, пов'язана з загальнофілософської позицією об'єктивного ідеалізму. Уявлення Платона про форми держави, причини їх зміни, політичних принципах ідеальної держави свідчать не тільки про тенденції, що намітилася до деталізації політичних питань, але й про серйозний вплив загальнофілософських поглядів. І, нарешті, у Аристотеля, політичні питання опрацьовуються настільки детально, що стає можливим виділити їх в окрему тему. Підводячи підсумки досягнень давньогрецької нерозчленованої науки аж до кінця IV в., Аристотель здійснює перший плідну спробу виділення самостійних наукових областей: філософії, логіки, математики, вчення про неорганічної та органічної природи, етики і політики. Хоча він і не завершує цей досить складний інтелектуальний процес, тим не менш, його спадщина теоретично підготовляє можливість подальшого відбруньковування окремих наук.
3. Людина в політичному світі
У недалекому Минулого інтерпретація основного питання філософії задавала якусь світоглядну спрямованість не тільки філософської, а й політичної проблематиці. Проблема місця людини у світі, в тому числі і політичному, зумовлювалася філософським вирішенням проблеми співвідношення буття і свідомості. Такий підхід тяжіє до доктринального вчення, якоїсь вирішеним політичної позиції автора в залежності від його належності до того чи іншого філософського табору (Термінологія суспільствознавства недавнього часу). У свою чергу, політична позиція філософа чи мислителя жорстко і однозначно співвідносила його з прихильниками прогресу чи регресу. Характерний приклад подібного роду симбіозу догматизму і начетничества дає чотиритомна історія філософії, видана АН СРСР у 1957 р. Сократ визнається в ній В«завзятим супротивником матеріалістичного світогляду В». Звідси і ціла система інших негативних атестацій політичних поглядів, які носять певний відбиток теоретичної агресивності. Ось деякі з них: В«Сократ був главою філософського гуртка молодих аристократів В», в який входилиВ« Платон - затятий противник демосу; Алківіад, який змінив афінської демократії і перейшов на бік аристократичної Спарти; Критий, який очолив реакційну диктатуру 30 олігархів в Афінах, і Ксенофонт - противник демократії, шанувальник Спарти В». Тенденційність і ангажованість подібного роду добірки імен самоочевидні. Ігнорується при цьому той відомий історичний факт, що Сократ, як, втім, і численні його слухачі, був також супротивником тиранії, він і поплатився! Нарешті, вельми характерне висновок: В«Ідеалістична етика Сократа приваблювала в усі наступні епохи й привертає і тепер ідеологів реакційних кіл суспільства, що намагаються надати моральну санкцію строю експлуатації і гноблення В». Такий критичний аналіз ідей Сократа повністю дискредитує зміст моральної позиції грецького мислителя з її спрямованістю на піднесення і облагороджування людини. Та ж схема накладалася на оцінку спадщини Платона і Аристотеля.
Історія громадської думки стародавнього світу, розглянута в руслі дихотомії В«білеВ» і В«чорнеВ», В«своїВ» і В«чужіВ», В«прогресивнеВ» і В«регресивнийВ», збіднює бачення всього різноманіття політичної культури античного світу і особливо тих її напрямків, які безпосередньо не співвідносилися з названими напрямами. Ідейна нетерпимість, заснована на абсолютизації протилежності філософських напрямків і думок, конфліктності природи світу політики, вибудуваної на полюсної моделі В«демократ - аристократВ», значно спрощує процес інтерпретації внутрішньої логіки розвитку античної політичної думки.
Погляди на моральні принципи полісної життя, органічно вплетені в античних авторів в контекст загальнофілософських і політичних ідей, були виключно оригінальними підходами і системами. У них виявлялася неповторна творча індивідуальність їх авторів. Для кожного з них теоретизування виступало способом включення в осмислення основоположних доль людства, локалізованого здебільшого в бутті поліса. Ця систематична рефлексія була спровокована умовами дуже непростого часу, коли, за словами видатного німецького дослідника античної культури Т. Гомперца, надзвичайно посилилося В«занепокоєння, властиве всякій перехідною епосіВ», і поруч В«з песимізмом виявилися відсутність стійкості, постійні коливання між крайніми протилежними напрямками думки В». Подібна рефлексія була для античних авторів свого роду способом самоствердження в цьому світі. Плюралізм, розбіжність позицій, а можливо і протистояння з окремих питань аж ніяк не усували об'єднання ідей, їх взаємодії і переклички, незалежно від того, перегукувалися чи ідеї по свідомій волі їх творців або в силу внутрішнього спорідненості. Тим теоретичним простором, в якому могли бути співставні позиції грецьких мислителів, була занепокоєність за долю поліса, непорушність його установлень і порядків, прагнення сприяти його зміцненню і процвітанню. Чудово з цього приводу сказав Т. Гомперц: В«Сократ болісно відчував у своїх сучасників відсутність внутрішньої гармонії і певної єдиної волі В». І далі не менш характерне визнання: В«Той розлад, який ми спостерігаємо в драмах Евріпіда, повинен був змушувати шукати нового світогляду, яке могло б також повно охопити людини, як колись релігія В». Заклопотаність долями поліса і була тим самим ланкою, тим самим В«вічнимВ» і постійним питанням, яке турбувало всіх представників античності, створив умови для можливості осмисленого діалогу між ними. Не можна не погодитися в цьому плані з найвизначнішим дослідником античної філософії А.С. Богомоловим, що В«історія філософії та суспільної думки - не поле битви, засіяне мертвими кістками розбитих систем, перекинутих навчань, спростованих принципів. Це творчий процес, в ході якого відбувається взаємне збагачення (іноді, втім, і збіднення - коли жорсткість і однобічність одного вчення перешкоджають творчому розвитку іншого вчення) В».
ВИСНОВОК
Підведемо підсумки роботи.
Політична думка античної Греції та Риму розвивалася в принципово інших умовах, ніж на Сході. У Древній Греції політичні ідеї набули форму теорій з притаманними їм ознаками цілісності, системності. Цьому сприяв ряд обставин:
1. Суспільне поділ праці дало можливість певного прошарку людей, звільнивши їх від господарської діяльності, займатися виключно розумовою працею, створенням теорій суспільного устрою.
2. Активний розвиток політичних теорій було затребувано самим способом організації суспільного життя. Такий унікальною формою виступав поліс - місто-держава з нечисленним населенням і прилеглої до міста сільською місцевістю. ...
