сті, яке складало лише 61 голос. Більшість в один голос було занадто хиткою основою для досягнення національної згоди, особливо беручи до уваги, що ця більшість залежало від голосів арабських депутатів.
Пріоритетним напрямком в двосторонніх переговорах і раніше були ізраїльсько-палестинські. В той же час, у позиції Рабіна з'явилися нові моменти в порівнянні з його передвиборчої програмою: замість однозначного упору на переговори з палестинцями була визнана необхідність домагатися паралельного прогресу на всіх напрямках, перш за все на сирійському. Це було обумовлено позицією йорданської делегації, пов'язувати свої кроки на переговорах з позицією Сирії та палестинцями, а також залежністю ліванського напрямки від ситуації на ізраїльсько-сирійських переговорах.
З Йорданією у Ізраїлю де-факто існували добросусідські відносини. Тому ізраїльтяни досягли угоди з йорданською делегацією з питання про мир у встановлений термін. Хоча Цьому Однак, безпеки. рішень. Досягнення угоди.
відносин.
З плином часу Ситуація, Та й Ізраїлю. непросто. Його найближчим За Почався напрямку. органам. берега. Декларація Вирішення цих силами.
Після підписання угод. тероризму.і в Осло, все нові і нові людські жертви в Ізраїлі підточували довіру до ізраїльсько-палестинським угодами і ООП. Особливо хворобливими в цьому сенсі стали для ізраїльського суспільства 1994-1995 рр.. Зі усією ясністю почав проявлятися політична криза, що зумовили розкол ізраїльського суспільства з питань війни і миру, мирного процесу і подальших шляхів врегулювання. Важко давався мінімальний прогрес на переговорах на тлі усиливавшегося терору сприймалися значною частиною суспільства як односторонні поступки арабам, як здача позицій, за які заплачено життями ізраїльтян.
Явно знижувалася підтримка переговорного процесу з палестинцями. Якщо в 1993 р. за переговори з ООП виступало 60% ізраїльтян, то в 1994 - тільки 53% 19 . Рівні сили в 1995 р. були і у прихильників, і у противників плану В«Газа - Ієрихон спочатку В»-36%, тоді як в 1993 і 1994 р.р. цей підхід підтримували 43,5%, а проти були 32% (решта не визначили своєї думки) 19 .
Широка дискусія в ізраїльському суспільстві розгорнулася по проблемі повернення Сирії Голанських висот. Політична обстановка в Ізраїлі складалася не на користь повернення цієї частини окупованих територій. Опозиція вимагала провести референдум (з вирішальним більшістю в 53% голосів). Критики Партії праці виступали проти самого принципу переговорів з Сирією. Вони вважали, що Рабін йде на поводу позиції Асада, який наполягає на тому, що тільки повний відхід з Голан може бути передумовою повного світу. Лікудовци ж вважали, що Ізраїлю не потрібна сірійська декларація про В«повнеВ» світі. В«Ізраїлю потрібно домогтися простого світу з Сирією. А потім, переконавшись, що Асад настільки ж серйозно ставиться до світу, як свого часу Садат, можна починати догляд з Голан В»(з бесіди з одним з лідерів Лікуда І. Ольмертом, мером Єрусалиму, 10. 10. 1994).
Політичні лідери Партії праці, що стали ініціаторами несподіваних для широких мас угод з палестинцями, недостатньо звертали уваги на те, щоб переорієнтувати громадську думку на сприйняття такого різкого прориву в мирному процесі. Вони далеко відірвалися від настроїв мас, чиє недовіру і страх перед ООП формувалися протягом багатьох десятиліть. В ізраїльському суспільстві тривали запеклі дискусії про майбутнє Єрусалима, а також про В«незворотностіВ» процесу створення палестинської держави.
Досягнення на переговорному процесі не були відчутні для пересічних ізраїльтян, яких хвилювало перш за все посилення антиізраїльського терору. Відповідальність за це вони покладали на уряд, престиж якого виявився серйозно похитнута. 1994 р. пройшов під знаком поступового падіння популярності правлячої коаліції: від переваги суспільної підтримки на користь уряду на початку року (за результатами опитувань, 34% населення - за уряд лейбористів, а 26% за Лікуд) до стану В«хиткої рівновагиВ» в середині року (за уряд - 28%, за Лікуд - 25%), а потім до зміни громадської думки на користь Лікуда (За уряд - 27%, за Лікуд - 32%) 22 . Маятник настроїв рухався на користь Лікуда: за результатами опитувань середини 1995 р., за уряд Партії праці - 37%, за Лікуд - 42%.
Ослабленням позицій уряду скористався Лікуд та інші опозиційні партії. Протягом першій половині 1994 р. Лікуд вів протиборство з урядом на основі своєї традиційної програми В«цілісного і неподільногоВ» Ізраїлю. Палестинську автономію його керівництво бачило строго в рамках Кемп-Девідської угод, тобто збереження на цих територіях ізраїльських поселень і контролю Ізраїлю за безпекою.
Однак просування мирного процесу змусило Лікуд внести корективи в ті пункти своєї програми, які стосуються Йорданії і Палестинської автономії. Нова програма, оприлюднена в жовтні 1994 р., відрізнялася від колишньої підходом до В«НеподільностіВ» Ерец-Ісраель. У ній фактично допускалася втрата ізраїльського суверенітету над районами з високою щільністю арабського населення, але повністю виключалася можливість створення незалежної палестинської держави. В програмі було підтверджено незгоду Лікуда йти з Голан. З цією програмою Лікуд готувався вийти на майбутніх тоді вибори 1996 р.
У серпні 1995 р. в Табі відбулася зустріч Ш.Переса і Я.Арафата, на якій були вироблені угоди про реалізацію другого етапу проміжного врегулювання.
24 вересня 1995 в Вашингтоні І.Рабін і Я. Арафат підписали це ізраїльсько-палестинський угоду, одержало назву В«Осло-2В» (або В«пакетна угодаВ»). У відповідності з ним територія Західного берега була розділена на три зони (карта, визначала ці зони, була підписана Рабіном і Арафатом і завізована підписом коспонсоров - Козирєвим і Крістофером 28 вересня): зона А - міські райони, де ООП повинні забезпечувати повний контроль над безпекою і повне територіальне управління; зона В - сільські райони, які відходять під повний територіальний контроль ООП і частковий контроль за громадським порядком. Однак питання внутрішньої безпеки та боротьби з тероризмом залишаються в руках ізраїльських збройних сил; зона С - незаселені райони Західного берега, чий статус ще не визначений. Найбільш проблемними були сектори В, тобто ті райони, в яких має здійснюватися спільне ізраїльсько-палестинський управління. Крім того, палестинські населені пункти, звідки повинні були піти ізраїльські сили, часто оточували єврейські поселення, знаходилися на перехрестях і дорогах, що ведуть до цих поселень. Ізраїльтяни турбувалися за їх безпеку, тим більше, що спостерігалися часті сутички між палестинцями та поселенцями зони В. Угоди передбачали ряд заходів, зобов'язуючих сторони різко посилити боротьбу за безпеку громадян. Сторони зобов'язалися категоричним чином заборонити використання на своїх територіях незаконно придбаної зброї, домовилися про підвищення ефективності спільних дій з пошуку і знешкодження незаконних збройних груп, зобов'язалися обмінюватися всією інформацією, пов'язаною з проблемами безпеки. Забезпечення безпеки ізраїльського транспорту на Західному березі залишалося в руках ізраїльської армії. Питання про забезпечення безпеки громадян у Хевроні також був одним з найскладніших. В угоді було сказано, що контроль над Святими місцями в Хевроні залишається без змін. Графік передислокації ізраїльських військ, позначений в угоді В«Осло-2В», передбачав, що повне виведення військ буде зроблений до кінця грудня, за винятком Хеврона, де на це відводилося шість місяців. На першому етапі ізраїльські війська повинні були піти з чотирьох палестинських населених пунктів, а потім поступово, район за районом починався висновок з сільських населених пунктів зони В. Виведення військ з міст зони А за графіком повинен здійснюватися з розривом в один тиждень від одного міста до іншого. Першим було місто Дженін, а потім - Туль-Карем, Шхем, Калькілія, Віфлеєм, Рамалла і на закінч...
