порядкування В«нижчихВ» органів В«ВищимВ», була номенклатура. То була система комплектації кадрів, при якої практично на всі значущі посади призначалися кандидатури, схвалені партією. Теоретичним виправданням партійної монополії на владу, як і її домагань на ідеологічний контроль, було ленінське положення про партії як В«авангарді робітничого класуВ», спрямовуючу силу суспільства, без якої маси не зможуть виконати своєї революційної місії.
Друга різновид однопартійних систем виникла на підйомі антиколоніального руху і зміцнення державності в країнах, що розвиваються. Скажімо, в Гані, Танзанії та Зімбабве В«правлячіВ» партії виникли з визвольних рухів, які проголосили першорядної своїм завданням національне будівництво та економічний розвиток. У Зімбабве однопартійний правління встановилося лише в 1986 р. (через шість років після здобуття незалежності) в результаті злиття двох провідних партій ZANU і ZAPU, перш колишніх партизанськими формуваннями. У деяких випадках такі партії створювалися для того, щоб національний лідер мав можливість консолідувати владу, як то було з Народною партією генерала Ершад в Бангладеш і Народним рухом революції президента Мобуту в Заїрі.
В Африці та Азії однопартійні системи, як правило, складалися навколо харизматичного лідера і виробляли свою ідеологію на основі його поглядів. Яскравим прикладом у цьому відношенні є Кваме Нкрума, який очолював Народну партію Гани, поки його не скинули в 1966 р. Іншими прикладами можуть служити Джуліус Ньерере в Танзанії і Роберт Мугабе в Зімбабве. Найчастіше такі партії вельми слабо організовані (пряма протилежність тій суворій дисципліні, що була притаманна комуністичним партіям однопартійних держав) і відіграють зовсім незначну роль у виробленні політики. Монополізуючи владу, вони часом лише сприяють авторитаризму і корупції.
однопартійної залишаються також деякі африканські країни, де місцевій еліті вдалося сконцентрувати владу і нав'язати країні жорсткий авторитарний режим. Це - Камерун, Габон (в якому правляча партія габонських демократичний блок об'єднує в своїх лавах все доросле населення), Заїр (де державні органи офіційно проголошені складовою частиною правлячої партії Народне рух революції).
2. Біпартизм як фактор стабільності урядів
Кількісний критерій є основою виділення двопартійної системи (бипартизма) і системи В«двох з половиною партійВ» [5].
Класична двопартійна система має три відмітні особливості:
1) незалежно від загальної кількості партій, серед яких можуть бути і В«маліВ», лише дві з них володіють необхідним виборчим і законодавчим потенціалом, дозволяє їм реально претендувати на державну владу;
2) правити здатна будь-яка з партій (зазвичай на основі більшості в законодавчому зборах), при цьому інша виступає опозицією;
3) оскільки обидві партії здатні перемогти і перемагають на виборах, вони по черзі приходять до влади, опозиція ж являє собою В«тіньовий кабінетВ» і В«чекає своєї черзі В»[6].
Двопартійна система зовсім не передбачає наявності в тій чи іншій країні обов'язково тільки двох партій. У Великобританії, наприклад, існує кілька партій: Консервативна, Лейбористська, Ліберальна, Соціал-демократична, Комуністична, а також ряд інших політичних організацій (Кооперативна партія, Уельська націоналістична партія, Шотландська націоналістична партія, Національний фронт і ін). Тим не менше це країна з класичною двопартійної системою: тільки дві партії - консерватори і лейбористи - переміняючи один одного, формують уряд і визначають основні напрямки внутрішньо-і зовнішньополітичного курсу країни.
Переваги двопартійності очевидні. Вона забезпечує більшу стабільність уряду. Однопартійний кабінет вільний від нестійкості коаліційних угод. В поєднанні з повсюдно поширеної сьогодні партійною дисципліною, з традицією зберігати пост глави уряду за лідером перемогла на виборах партії, який таким чином зосереджує в своїх руках всю повноту і державної та партійної влади, дана система гарантує більшу ефективність виконавчої влади.
Створюючи труднощі для діяльності третіх партій, відсікаючи їх від влади, двопартійна система ставить надійний бар'єр на шляху радикально налаштованих сил як зліва, так і справа.
Іншими словами, в відміну від багатопартійності, двопартійність безумовно набагато більш надійний і ефективний інструмент захисту демократичного режиму.
Сказане, проте, не означає, що двопартійна система автоматично вирішує всі політичні проблеми. Перехід влади від однієї політичної партії до іншої, особливо коли остання займає інші соціально-політичні позиції - серйозна струс не тільки для державного механізму, але і для всього суспільства. А через деякий час, коли партії знову поміняються місцями, все буде відіграватися назад. Аналогічна картина спостерігається також в США при зміні при владі республіканців і демократів.
Двопартійність НЕ виключає суттєвих змін, альтернативних варіантів розвитку суспільства і держави. Однак вона чітко фіксує допустимі рамки змін до державній політиці, не дозволяючи ставити під питання основу існуючого ладу - ринкову економіку та демократію. У цьому - найважливіша призначення двопартійної системи [7].
Двопартійність досить функціональна, оскільки забезпечує ефективну роботу політичної системи в цілому. Перш за все вона відображає існування природного політичного дуалізму. В«Двопартійність, очевидно, являє собою явище природне. Ми хочемо цим сказати, що політичні рішення, як правило, постають у дуалістичній формі. І далеко не завжди справа в дуалізмі партій, але майже завжди - в дуалізмі тенденцій. Будь-яка політика внутрішньо містить вибір між двома типами рішень В»[8].
Крім того, двопартійність сприяє створенню ефективного та стабільного уряду, яке спирається на підтримку парламентської більшості з числа депутатів партії-переможниці. Вибране прямим загальним голосуванням парламентська більшість дозволяє функціонувати уряду протягом усього терміну повноважень. Більш того, двопартійність спрощує процес агрегування інтересів і скорочення вимог [9].
Формуванню двопартійності в чому сприяє мажоритарна виборча система. Біпартизм дозволяє забезпечити відносну стабільність влади, оскільки створює однопартійний уряд, вільний від нестійкості коаліційних угод. Двопартійна система, вказує французький політолог Р.-Ж.Шварценберг, спрощує процес артикуляції і агрегації інтересів, оскільки кожна з конкуруючих партій прагне до узагальнення, "скорочення" вимог різних соціальних груп з метою максимального розширення своєї електоральної бази [10]. Разом з тим двопартійність піддається критиці за те, що вона усуває від участі в прийнятті рішень дрібні, не надто авторитетні партії, які виражають інтереси меншини [11].
Розрізняють такі типи двопартійності. Так, В«жорсткаВ» двопартійність відрізняється від В«м'якоїВ» дисципліною голосування. В умовах В«жорсткоїВ» двопартійності (наприклад, в Великобританії) при прийнятті важливих політичних рішень депутати кожної партії прагнуть голосувати однаково. В іншому випадку ті, хто порушив дисципліну голосування, виключаються з партії. В«М'якаВ» двопартійність (наприклад, в США) не наказує депутатам обов'язкову дисципліну голосування.
Розрізняють також В«ДосконалуВ» і В«недосконалуВ» двопартійність. В«ДосконалаВ» двопартійність означає, що дві партії набрали 90% голосів, причому однією з них забезпечено абсолютна більшість парламентських місць. Така партія може керувати в поодинці, не вступаючи в союз з іншими партіями.
В«НедосконалаВ» двопартійність виникає в тому випадку, якщо число мандатів, отриманих двома великими партіями на виборах, не дозволяє їм поодинці завоювати абсолютну більшість. Їм доводиться об'єднуватися з третьою партією. Подібна партійна система одержала назву системи В«двох з половиною партійВ» [12].
Система "двох з половиною партій "або" дві плюс одна партія ", при які...
